Несподівана вакансія
Шрифт:
Він скотився з неї, стягнув презерватив і викинув його, а тоді застібнув ширіньку, відверто нервуючись і роззираючись, чи й справді вони тут самі. Кристал однією рукою надягала трусики, а іншою — футболку, сягаючи собі за спину, щоб застібнути ліфчик.
Небо заступили хмари, і вже добряче стемніло, доки вони були там за кущами. Жирко відчував якесь далеке дзижчання у вухах. Він страшенно зголоднів. Його мозок працював уповільнено, але слух став аж надміру чутливий. Жирка не полишав страх, що за ними стежили, можливо, просто з муру за їхніми спинами. Він хотів забратися звідси.
— Давай… — пробурмотів він і виповз, не чекаючи на неї, з-під кущів, після чого випростався й обтрусився. Метрів за сто від них біля якоїсь могили сиділа літня пара. Він хотів якнайшвидше втекти від тих ілюзорних очей, що могли чи не могли бачити, як він злягався з Кристал Відон. До того ж йому здавалося нестерпно обтяжливим, що зараз доведеться шукати потрібну автобусну зупинку, а тоді ще й сідати в автобус на Пеґфорд. Він волів би прямо зараз, цієї ж миті, опинитися у своїй кімнаті на горищі.
Кристал, похитуючись, човгала за ним. Вона розправляла футболку, дивлячись під ноги на порослу травою землю.
— Блін, — пробурмотіла вона.
— Шо? — спитав Жирко. — Давай, ходімо.
— Там містер Фербразер, — прошепотіла, не рухаючись, Кристал.
— Шо?
Вона показала на могилу перед ними. Там ще не було надгробка, але могила був встелена свіжими квітами.
— Бачиш? — мовила Кристал, присівши навпочіпки, і показала на листівки, причеплені до целофану. — Це Фербразер. — Вона легко розпізнала це прізвище з листів, що приходили додому зі школи, з проханням до її матері дати дозвіл, щоб Кристал поїхала на змагання. — «Дорогому Баррі», — поволі прочитала вона, — а тут написано «Татові», — старанно вимовила вона, — «від…»
Але імена Нів і Шіван були для неї заважкі.
— То й шо? — буркнув Жирко, хоча насправді від цієї новини йому поповзли по спині мурашки. Верболозна труна лежала в кількох метрах під ними, а в ній гнило під землею невисоке тіло й життєрадісне обличчя найдорожчого приятеля Каббі, завсідника їхнього дому. Привид Баррі Фербразера… Жиркові стало не по собі. Так, ніби це була якась помста.
— Пішли, — сказав він, але Кристал не рухалась. — Шо з тобою?
— Я веслувала в його команді, ясно? — огризнулася Кристал.
— А, ну так.
Жирко був неспокійний, як норовливий жеребець, і помалу задкував.
Кристал дивилася на могилу, обхопивши себе за плечі. Почувалася спустошеною, сумною й загидженою. Воліла б, щоб вони не займалися цим отут, зовсім поруч із містером Фербразером. Їй було холодно. На відміну від Жирка, Кристал прийшла без куртки.
— Пішли, — знову повторив Жирко.
Вона подалася вслід за ним, і тепер вони йшли мовчки. Кристал думала про містера Фербразера. Він завжди називав її Крискою, як ніхто інший. І їй подобалось бути Крискою. Веселий був чоловік. На очі їй наверталися сльози.
Жирко думав, яку смішну історію він зможе розповісти Ендрю про те, як обкурився, як трахнув Кристал, як став, мов той параноїк, уявляти, ніби хтось за ними стежить, як виліз з-під кущів мало не на могилу Баррі Фербразера. Хоч зараз йому ще зовсім не було смішно. Ще ні.
Частина третя
Двоїстість
7.25.Резолюція повинна стосуватися не більше, ніж однієї теми… Нехтування цим правилом зазвичай призводить до непорозумінь у дискусії, а це може призвести до непорозумінь у діях…
Чарльз Арнольд-Бейкер
«Управління місцевими радами»
Сьоме видання
І
— …вибігла звідси з криками «вбили!», обзивала її «шмарою пакистанською», а тепер з газети дзвонять за коментарями, бо вона…
До Парміндер, коли вона минала лікарняну конференц-залу, двері до якої були напіввідчинені, донісся ледь чутний голос її реєстраторки. Одним легеньким порухом вона розчинила двері навстіж і побачила там реєстраторку, що шепотіла щось на вухо медсестрі-практикантці. Обоє аж підскочили й озирнулися.
— Докторе Джаван…
— Ви добре знайомі з угодою про конфіденційність, яку підписали, наймаючись сюди працювати, Карен?
Реєстраторка нажахано завмерла.
— Так, я… я не… Лаура вже… я йшла, щоб передати вам цю записку. Дзвонили з газети «Ярвіл і околиця». Померла місіс Відон, а її внучка каже…
— Це теж для мене? — холодно поцікавилася Парміндер, показуючи на папку з історією хвороби, яку Карен тримала в руці.
— О… так, — розгублено пробелькотіла Карен. — Він хотів бачити доктора Кроуфорда, але…
— Повертайся за стіл реєстрації.
Парміндер взяла історію хвороби і пішла до приймальні, аж пінячись зі злості. Та коли прийшла туди й побачила пацієнтів, то раптом збагнула, що навіть не знає, кого викликати, й зазирнула в папку.
— Містер… містер Моллісон.
Говард сяйнув посмішкою, підвівся й почвалав до неї своєю звичною ходою перевальцем. Парміндер відчула неприязнь, що підкотилася їй до горла клубком жовчі. Вона розвернулася й рушила до свого кабінету, а Говард потупотів за нею.
— Ну, і як там наша Парміндер? — запитав він, зачиняючи за собою двері і, не чекаючи запрошення, вмостився в крісло пацієнта.
Він так вітався завжди, але сьогодні це прозвучало як насмішка.
— Що хвилює? — безцеремонно відрізала йому Парміндер.
— Маленьке подразнення, — пояснив Говард. — Ось тут. Мені потрібна якась мазь.
Він витяг зі штанів сорочку й задер її на пару сантиметрів. Парміндер побачила червону подразнену шкіру в тому місці, де складки живота вивалювалися просто на стегна.