Несподівана вакансія
Шрифт:
— Мусите зняти сорочку, — звеліла вона.
— Та ж мені свербить тільки тут.
— Я мушу оглянути все.
Говард зітхнув і звівся на ноги. Розстібаючи сорочку, він спитав:
— А ви отримали порядок денний, який я вислав зранку?
— Ні, я ще сьогодні не перевіряла пошту.
Це була брехня. Парміндер читала порядок денний і страшенно розлютилася, але зараз йому не варто було про це казати. Її обурювало те, що Говард навіть у лікарні не давав їй спокою з тією радою, немовби нагадуючи, що там він може командувати нею, хоча тут, у її кабінеті, вона могла наказати йому роздягтися.
— Ви не могли б… я мушу глянути під…
Він підняв угору своє черево, що звисало, мов фартух, над його штанами. Усміхався до неї, підтримуючи руками складки жиру. Вона присунула стілець ближче і її голова опинилася на рівні його пояса.
Вона побачила огидну лускату висипку, що розповзлася поміж складками Говардового пуза: яскраво-червону, як опік, що нагадувала якусь велетенську бридку посмішку, їй у ніздрі вдарив сморід гнилого м’яса.
— Себорейна попрілість, — діагностувала вона, — а там, де чухаєтесь, лишай. Усе, можна вдягатись.
Анітрохи цим не здивований, він опустив черево й потягся за сорочкою.
— Я там включив у порядок денний питання про долю «Белчепела». Цим зараз зацікавилася преса.
Вона не відповіла йому, зосереджено друкуючи щось на комп’ютері.
— Газета «Ярвіл і околиця», — уточнив Говард. — Я для них пишу статтю. Так би мовити, інший погляд на цю проблему, — додав він, застібаючи сорочку.
Вона намагалася його не слухати, та коли прозвучала назва газети, відчула, як у її животі щось стислося.
— Говарде, а коли вам востаннє міряли тиск? За останні півроку не бачу жодного запису.
— Усе нормально, я приймаю ліки.
— Усе одно треба перевірити, якщо ви вже тут.
Він знову зітхнув і старанно підкотив рукав.
— Вони спочатку опублікують статтю Баррі, а потім мою, — повідомив Говард. — Ви знали, що він надіслав їм статтю? Про Поля?
— Так, — відповіла вона, сама того не бажаючи.
— Може, маєте її копію? Ну, щоб я не повторював того, що він уже сказав.
Її пальці затремтіли. Вона намірилася міряти тиск, але манжета приладу була закоротка для Говардової руки. Парміндер зняла її й пішла по довшу.
— Ні, — сказала вона, повернувшись до Говарда спиною. — Я навіть її не бачила.
Він стежив за тим, як вона закачувала в манжету повітря й поглядав на манометр з поблажливою посмішкою чоловіка, що споглядає якийсь поганський ритуал.
— Зависокий, — повідомила вона, коли стрілка зафіксувала сто сімдесят на сто.
— Я приймаю таблетки від тиску, — повторив Говард, почухавшись там, де була манжета, і опустив рукав. — Доктор Кроуфорд ніби задоволений.
Вона переглянула на екрані список його медикаментів.
— Приймаєте від тиску амлодипін і бендрофлуметіазид, так? І симвастатин для серця… жодних бета-блокаторів…
— Через астму, — відповів Говард, розправляючи рукав сорочки.
— …правильно… і аспірин. — Вона повернулася до нього обличчям. — Говарде, головна причина всіх ваших проблем зі здоров’ям — ваша зайва вага. Вас коли-небудь направляли до дієтолога?
— Я вже тридцять п’ять років працюю в гастрономі, — усміхнувся Говард. — Не вам мене вчити нюансів харчування.
— Ну, якби ви хоч трохи змінили спосіб життя, то відразу б відчули різницю. Якби вам скинути…
Він ледь помітно підморгнув і сказав:
— Не треба все ускладнювати. Мені тільки потрібна якась мазь від сверблячки.
Парміндер роздратовано заклацала клавішами комп’ютера, набираючи рецепти протигрибкових і стероїдних мазей, тоді роздрукувала їх і мовчки вручила Говардові.
— Красно дякую, — сказав він, підводячись зі стільця. — І гарного вам дня.
II
— Чого тобі?
Зіщулене тіло Террі Відон видавалося ще меншим на тлі дверей до її будинку. Вона вчепилася руками, наче клешнями, за одвірки, намагаючись набрати поважнішого вигляду, й загородила собою прохід. Була восьма ранку. Кристал щойно вийшла з хати разом із Роббі.
— Хочу поговорити, — відказала сестра. Шеріл, широкоплеча й мужикувата, в спортивних штанах і білій жилетці,зробила затяжку і скоса зиркнула на Террі крізь дим від цигарки. — Померла баба Кет.
— Шо?
— Померла баба Кет, — повторила голосніше Шеріл. — Хоча яка тобі на фіг різниця.
Але Террі ще з першого разу все почула. Новина так її приголомшила, що вона розгубилася й перепитала ще раз.
— Ти кололася? — спитала Шеріл, вдивляючись у її перекошене й невиразне обличчя.
— Пішла на фіг. Я не колюся.
І це була правда. Цього ранку Террі нічого не вживала. Вона вже третій тиждень не вживала наркотиків. Вона цим не пишалася і не вивішувала на кухні ніяких «зоряних таблиць» для допомоги наркоманам. Іноді могла триматися й довше, навіть місяцями. Оббо вже два тижні, як кудись поїхав, тому їй було легше. Але все необхідне й далі зберігалося у старій бляшанці з-під печива, а жага забутися вічним вогнем розгоралася в її крихкому тілі.
— Вона померла вчора. Та довбана Деніел тільки сьогодні мені подзвонила, блін, — вилаялася Шеріл. — А я ше хотіла провідати її в лікарні. Деніел тепер хоче забрати хату. Хату баби Кет. Паскуда жадібна.
Террі вже давно не бувала в тому маленькому будиночку на вулиці Надії, але, слухаючи Шеріл, дуже чітко уявляла всілякі дрібнички на серванті й мереживні фіранки. А ще уявляла, як Деніел напихає кишені різними речами, нишпорячи в шафках.
— Похорон у вівторок о дев’ятій, біля крематорію.