Нетопир
Шрифт:
І він коротко розповів, як знайти будинок Еванса.
— Який із себе цей Вайт? — вів далі Ендрю.
— Та як би пояснити… — «Вампір» почухав гладеньке підборіддя. — Гарненький дуринда. Здається, тепер це так називають.
Ні Ендрю, ні Харрі не мали й гадки, як це тепер називають, але обоє розуміюче кивнули.
— Спілкуватися з ним легко, але не заздрю його дівчині, якщо ви розумієте, про що я.
Обоє нерозуміюче похитали головою.
— Він же спідничник і однією телицею не вдовольняється. Баби його завжди скандалять — кричать і горланять. І ніхто не дивується, коли яка-небудь з
— Гм. Ти не знайомий з однією норвежкою, блондинкою на ім’я Інґер Холтер? Минулого тижня її труп знайшли в затоці Вотсонс у Сіднеї.
— Справді? Жодного разу про неї не чув. — Газет він, очевидно, теж не читав.
Ендрю загасив сигару. Вони з Харрі підвелися.
— Я точно можу розраховувати на ваше мовчання? — недовірливо запитав «Дракула».
— Авжеж, — відповів Ендрю і попрямував до виходу.
Поліцейська дільниця теж розташовувалась на головній вулиці, метрів за сто від музею, і скидалася на звичайний житловий будинок. Проте вивіска, хай і убога, ясно вказувала, що це саме поліцейська дільниця. Всередині, у просторій кімнаті, за величезними столами сиділи шериф і його помічник. Крім того, в приміщенні були диван, кавовий столик, телевізор, гарненька колекція кімнатних рослин у горщиках і в куточку — книжкова полиця, на якій стояла кондова кавоварка. На довершення всього занавіски в дрібну клітинку робили поліцейську дільницю як дві краплі води схожою на норвезький дачний будиночок.
— Good day, [19] — привітав колег Ендрю.
Харрі пригадав, як у вісімдесятих те ж саме сказав американським телеглядачам тодішній прем’єр-міністр Норвегії Коре Віллок. Наступного дня норвезькі газети накинулися на прем’єра, заявляючи, що той ганьбить країну своїм поганим англійським.
— Good day, — відповіли шериф і його помічник, які норвезьких газет, очевидячки, не читали.
— Мене звуть Кенсинґтон, а це — Ховлі. Гадаю, вам телефонували із Сіднея? Пояснили, хто ми і навіщо приїхали?
19
Добридень! (Як вітання у Великій Британії вважається застарілим, але в США й Австралії вживається.)
— І так і ні, — відповів той, хто, мабуть, був шерифом, — бадьорий, загорілий чоловік років сорока, з блакитними очима і міцним потиском руки. Харрі він нагадав татуся із «Скіппі» або якого-небудь іншого серіалу, такого надійного, принципового і славного австралійського героя. — Ми так до кінця і не зрозуміли. Ви, здається, хочете знайти одного типа, але не бажаєте, щоб ми його заарештували і відправили до вас? — Шериф підвівся і підтягнув штани. — Боїтеся, ми сядемо в калошу? Гадаєте, тутешня поліція не вміє працювати?
— Нічого подібного, шефе. Просто ми знаємо, з цією марихуаною у вас своїх клопотів по горло. От і вирішили самі взятися до цієї справи. Щоб вас зайвий раз не турбувати. У нас є адреска, і ми лише хочемо поставити хлопцю кілька запитань.
— Що Сідней, що Канберра — однаково, — пробурчав шериф. — Віддаєте накази, шлете своїх людей, нас навіть
— От-от, — підтакував зі свого місця помічник.
Ендрю кивнув:
— І не кажи. У всіх таке ж лихо. Куди не глянь, ніде начальство носа на вулицю не показує. Ось і нами, оперативниками, верховодять якісь канцелярські посіпаки з посередніми дипломами юристів і заповітною мрією про підвищення по службі.
Харрі поспішно кивнув і сумно зітхнув на підтвердження його слів.
Шериф недовірливо поглянув на них, але обличчя в Ендрю було непроникно чесним, і врешті-решт провінційний охоронець закону привітно запропонував гостям по чашці кави.
— З оцього агрегату? — Харрі кивнув на величезну кавоварку.
Шериф остаточно увірував у порядність своїх гостей.
— Готує літр кави за хвилину, — гордо сказав він і додав короткий технічний коментар.
Після двох чашок вони дійшли висновку, що «Ведмеді», команда Північного Сіднея з регбі, — страшенні сноби, а Юхан Косс, дружок плавчихи Саманти Райлі, — чудовий хлопець.
— А ви бачили в місті гасла демонстрантів? — запитав помічник шерифа. — Людей закликають піти завтра на посадочний майданчик і розламати наш вертоліт. Ми, мовляв, не маємо права фотографувати приватну власність. А вчора п’ятеро прикували себе до нього, так що вилетіти вдалося лише надвечір.
Шериф і його помічник усміхнулися. Значить, вони ще не зломлені.
Після чергової чашки кави Ендрю і Харрі встали, сказали, що час би поговорити з цим Евансом Вайтом, і, потиснувши охоронцям руки, подякували за каву.
— До речі, — обернувся Ендрю в дверях: — Я тут з’ясував, що дехто у вас у Німбіні промишляє героїном. Такий худий хлопець з чорним волоссям. Схожий на вампіра на дієті.
Шериф звів брови:
— Героїном?
— Це, мабуть, Мондейл, — припустив його помічник.
— Мондейл, чортів вилупок! — вилаявся шериф.
Ендрю узяв під козирок, хоча козирка, звичайно, ніякого не було.
— Просто подумав, що вам буде цікаво довідатись.
— Ну, як повечеряв зі свідком із Швеції? — запитав Ендрю дорогою до будинку Вайта.
— Непогано. Спецій було забагато, а так — нічого, — недбало відповів Харрі.
— Дубль два, Харрі. Про що ви розмовляли?
— Про різне. Про Норвегію і Швецію.
— Ну-ну. І хто переміг?
— Вона.
— А що є у Швеції, чого немає у вас в Норвегії? — поцікавився Ендрю.
— Ну, для початку, у них є двоє гарних кінорежисерів. Бу Відерберґ, Інґмар Берґман.
— А, кінорежисерів, — гмикнув Ендрю. — Їх скрізь повно. А от Едвард Ґріґ — лише у вас.
— Ого, я й не знав, що ти цікавишся класичною музикою. Крім усього іншого.
— Ґріґ був генієм. Візьми, наприклад, другу частину його симфонії до-бемоль, там…
— Вибач, Ендрю, — перебив його Харрі. — Я в дитинстві слухав панк-рок і з симфоній найкраще пам’ятаю «Йєс» і «Инґ Крімсон». Я не слухаю старезну музику, розумієш? Усе, що виконували до тисяча дев’ятсот вісімдесятого, — кам’яний вік. У нас в Норвегії є група «Думдум Бойз», так от вони…
— Симфонія до-бемоль виконувалася у вісімдесят першому, — сказав Ендрю. — «Думдум Бойз»? Назва з претензією.
Харрі здався.