Нетопир
Шрифт:
— Mobulidae, [57] — сказала вона. — Морський диявол.
— Такий величезний! — прошепотів Харрі.
Весь скат був однією великою хвилею, і Харрі від його вигляду почало хилити в сон. Скат повернувся, махнув на прощання хвостом і чорною примарою зник у темряві підводного світу.
Вони всілися просто долі, Бірґіта дістала з рюкзака ковдру, два келихи, стеаринову свічку і пляшку червоного вина без етикетки. Дарунок від друга з виноробні в Хантер-Веллі, пояснила вона, витягуючи
57
Родина рогачевих скатів (лат.), до якої належить найбільший скат, — манта, або гігантський морський диявол.
Здавалося, світ вивернули догори сподом. У морі, як у небі, пурхали риби всіх кольорів веселки та інші химерні істоти, що ніби вирвалися з чиєїсь фантазії. Просто над ними, перебираючи тонкими тремтливими плавниками, завмерла блискуча синя риба з округлою здивованою мордою.
— Хіба не прекрасно без поспіху спостерігати їхнє життя? — шепнула Бірґіта. — Відчуваєш, як вони зупиняють час? — Вона поклала Харрі на горло холодну долоню. — Відчуваєш, як перестає битися твоє серце?
Харрі проковтнув слину.
— Я б не проти, аби час уповільнився. Зараз, — сказав він. — На кілька днів.
Бірґіта стисла його горло:
— Не говори про це.
— Іноді я думаю: «А ти не такий вже й дурень, Харрі». Наприклад, я помітив, що Ендрю говорив про аборигенів «вони» — завжди в третій особі. Отже багато що про нього я знав і до того, як Тувумба розповів мені подробиці його життя. Я майже напевно знав, що Ендрю виріс не серед «своїх», що він не належить якомусь місцю, а розглядає речі ніби збоку. Як ми зараз — лежимо і дивимося на світ, самі не беручи в ньому участі. А після розмови з Тувумбою я зрозумів ще, що від природи Ендрю не було дано гордості за свій народ. І він намагається сам її створити. Спочатку я вирішив, ніби йому соромно за своїх братів, а тепер зрозумів — соромно йому за самого себе.
Бірґіта щось буркнула. Харрі вів далі:
— Іноді я думаю, що щось знаю. А наступної миті знову виявляюся викинутим у гігантську плутанину. Я не люблю плутатися, просто не терплю. Тому краще б я або взагалі не помічав деталей, або ж умів складати їх в осмислену картину.
Він повернувся до Бірґіти й уткнувся в її волосся.
— Шкода, що Бог дає людині так багато сприймати і так мало розуміти. — Він постарався вловити знайомий запах її волосся, але, мабуть, уже забув його.
— І що ж ти бачиш? — запитала вона.
— Що всі намагаються мені на щось указати.
— На що ж?
— Не розумію. Знаєш, як жінки — розповідають історії, які насправді про щось інше. І ясно ж, що читати треба між рядків. А я не вмію. Чому ви, жінки, не говорите просто і прямо? Ви переоцінюєте можливості чоловіків!
— Тепер я винна? — розсміялася Бірґіта і вдарила його.
Перекоти відлуння рознеслися підводним тунелем.
— Тсс, не розбуди Морського жаха, — сказав Харрі.
Бірґіта
— Але ж келишок не завадить? — здивувалась вона.
— Ні, — відповів Харрі. — Завадить. — Він з посмішкою пригорнув її до себе. — Але не будемо про це.
Він поцілував її, і Бірґіта затамувала віддих, ніби цього поцілунку чекала все життя.
Харрі прокинувся і здригнувся. Свічка догоріла, було темно, як у безодні. Він не знав, звідки раніше струміло зеленувате світло — від місяця чи від міських вогнів, — але тепер не було і його. Та Харрі пойняло якесь дивне відчуття. Він намацав поряд з Бірґітою ліхтарик і увімкнув його. Бірґіта лежала, загорнувшись у свою половину вовняної ковдри, роздягнена і задоволена. Харрі спрямував світло на скляну стіну.
Спочатку він подумав, що бачить власне віддзеркалення, але коли очі звиклися, серце Харрі шалено закалатало і завмерло. На нього холодними, безжиттєвими очима дивився Морський жах. Харрі видихнув, і його дихання застигло на склі перед блідою і мокрою примарою потопельника, такою великою, що здавалося, він заповнює собою все. Зуби ніби намалювала дитина: нерівна лінія абияк понатиканих хижих білих трикутних іклів.
Потім він повільно поплив нагору, але очі його були прикуті до Харрі ненавистю. І цьому мертвому білому тілу не було кінця.
— То завтра ти їдеш?
— Так точно. — Харрі тримав у руках чашку кави і не знав, що з нею робити.
Маккормак підвівся з-за столу і почав походжати перед вікном.
— Так ти вважаєш, до розгадки недалеко? Гадаєш, тут орудує психопат, безликий убивця, який убиває, підкоряючись раптовому пориву, і не залишає слідів? І нам просто треба чекати, коли він іншим разом зволить припуститися помилки?
— Я цього не говорив, сер. Я просто вважаю, що більше вам нічим допомогти не зможу. До того ж телефонували з Осло — я потрібний там.
— Чудово, Ховлі. Я передам їм, що тут ти себе виявив добре. Тебе ж там вирішили підвищити по службі?
— Мені поки про це не говорили, сер.
— Натішся безтурботним сіднейським життям перед від’їздом, Ховлі.
— Спочатку перевірю цього Алекса Томароса, сер.
Маккормак стояв біля вікна і дивився на затягнуте хмарами небо задушливого Сіднея.
— Іноді я нудьгую за домівкою, Ховлі. За моїм чудовим островом.
— Перепрошую, сер?
— Я ківі. Ківі, Ховлі. Так тут називають вихідців з Нової Зеландії. Батьки переїхали сюди, коли мені було десять. Люди там добріші. Принаймні, так мені пам’ятається.
— Відчиняємося не скоро! — буркнула сердита жінка з мийним засобом у руці.
— Все нормально, я домовився з містером Томаросом, — відповів Харрі, роздумуючи, чи переконає її норвезьке поліцейське посвідчення. Але воно не знадобилося. Двері відчинилися прямо в нього перед носом.
Від «Олбері» пахло старим пивом і милом, і вдень він здавався набагато меншим.
Алекс Томарос, він же містер Бін, він же вайло-скат, сидів у комірці за баром. Харрі увійшов і назвався.