Нетопир
Шрифт:
Він підкинув м’яч у повітря і зловив його перед самісіньким носом блідого силача.
— І знаєш — я з ним згоден. Влучно посланий з чотирьох метрів м’яч поцілив тобі просто в лоба. Вижив ти просто випадково, це той приклад, коли дурням щастить. Сьогодні адвокат телефонував мені на роботу — цікавився перебігом подій. Він вважає, цього вистачить для позову про відшкодування шкоди, у всякому разі якщо в тебе будуть тяжкі каліцтва. Ох ці мені адвокати, стерв’ятники, та й годі, — відтинають собі третину відшкодування, але він тобі, напевно, говорив. Я запитав, чому він не переконав тебе подати до суду.
«Чинґіс» обережно похитав головою.
— No. Please go now, [60] — простогнав він.
— Чому? Що ти втрачаєш? Якщо ти станеш інвалідом, зможеш відсудити великі гроші. Адже ти судитимешся не з бідною вбогою приватною особою, а з державою. Я навіть перевірив — твоя особиста справа залишиться чистою. Хтозна, раптом присяжні підтримають тебе і ти станеш мільйонером. Отже, відмовляєшся?
«Чинґісхан» не відповів, тільки поглянув на Харрі з-під бинта сумними розкосими очима.
60
Ні. Будь ласка, йдіть (англ.).
— Набридло мені тут сидіти, Чинґісе, тож буду лаконічний: після тієї бійки маю два зламаних ребра і проколоту легеню. Оскільки я був не в поліцейській формі, не пред’явив посвідчення, поводився не згідно з інструкцією, а Австралія дещо випадає з моєї юрисдикції, обвинувачення дійшло висновку, що я діяв як приватна особа, а не як поліцейський. Отже, я сам можу вирішувати, подавати на тебе до суду за грубе застосування сили чи ні. Тож ми знову повертаємося до твоєї незаплямованої — ну, майже незаплямованої — особової справи. Зараз над тобою висять шість місяців умовно за заподіяння тілесних ушкоджень, так? Плюс ще шість місяців. Разом рівно рік. Що ти вибереш: рік в’язниці чи розказати мені… — Він нахилився до вуха, що стирчало червоним грибом із забинтованої голови, і прокричав: —…ЩО, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ВІДБУВАЄТЬСЯ!
Харрі знову сів на стілець:
— Отже?
Маккормак стояв спиною до Харрі, схрестивши руки. Через густий туман вогні на вулиці здавалися розмитими, а рухи — сповільненими. Все місто скидалося на нечітку чорно-білу світлину. Лише якийсь стук порушував тишу. Харрі здогадався, що це Маккормак вистукує нігтями по зубах.
— Отже, Кенсинґтон був знайомий з Отто Рехтнаґелем. І ти це знав?
Харрі знизав плечима:
— Розумію, сер, мені слід було сказати раніше. Але я думав, що…
— …не твоє діло доповідати, з ким Ендрю Кенсинґтон знайомий, а з ким ні. А тепер, коли він зник з лікарні і ніхто не знає, де він, ти відчув, що тут щось не так?
Харрі ствердно кивнув спині.
Маккормак поглянув на нього у дзеркало. Потім плавним рухом обернувся до Харрі.
— Якийсь ти… — довершуючи плавний рух, він знову відвернувся, — …метушливий, Ховлі. Що тебе гризе? Ще щось хочеш мені розповісти?
Харрі похитав головою.
Помешкання Отто Рехтнаґеля було на Саррей-Хіллс, саме на шляху від «Олбері» до
— Я побачила машину. Ви з поліції? — запитала вона високим, верескливим голосом. І, не чекаючи відповіді, вела далі: — Ви чуєте собаку? Так він поводиться від самого ранку.
За дверима квартири Отто Рехтнаґеля лунало хрипке виття.
— Шкода містера Рехтнаґеля. Але зараз заберіть, будь ласка, собаку. Вона виє безперестанку і всіх зводить з розуму. Слід заборонити тримати тут собак. Якщо ви не вживете заходів, нам доведеться… ну, самі розумієте.
Пані сплеснула руками, закотивши очі. Відразу запахло потом і трохи духами.
Харрі вже набридла ця приставуча бочка.
— Пес знає, — кинув Леб’є, провів двома пальцями по перилах і несхвально поглянув на вказівний, ніби оцінюючи чистоту перил.
— Що ви хочете сказати, юначе? — запитала бочка, взявшись у боки і навіть не думаючи давати їм дорогу.
— Знає, що господар помер, мем, — сказав Харрі. — Собаки це відчувають. Він виє з жалю.
— З жалю? — Вона з підозрою поглянула на них. — Собака? Що за дурниця?
— Що б ви сказали, мем, якби вашому хазяїнові повідрізали руки й ноги? — поглянув на неї Леб’є.
Пані застигла з роззявленим ротом.
— І член, — додав Харрі, подумавши, що dick — і в Австралії поняття вагоме.
— Якщо у вас, звичайно, є хазяїн. — Леб’є міряв її поглядом.
Коли товстуха поступилася дорогою, вони дістали знайдену в гримерці низку ключів і почали підбирати потрібний.
Виття за дверима змінилося гарчанням — пес Отто Рехтнаґеля почув чужих.
Нарешті двері відчинилися. У коридорі, широко розставивши лапи, стояв бультер’єр, що приготувався до бою. Леб’є і Харрі, не рухаючись, дивилися на смішного білого собаку, давши йому можливість перейти в наступ. Гарчання знову змінилося безпорадним виттям, і собака прошмигнув до кімнати. Харрі пішов за ним.
Завдяки великим вікнам кімната була світлою. А через скромні розміри здавалася захаращеною: червоний диван з безліччю різноколірних подушок, великі картини на стінах і низький, але масивний стіл із зеленого скла посередині. У кутках стояли два фарфорові леопарди.
На столі, хоча там йому було зовсім не місце, лежав абажур.
Собака нюхав калюжку на долівці. Над цією калюжкою висіли чоловічі черевики. Пахло сечею й екскрементами. Харрі поглянув вище черевиків — там, де кінчалися шкарпетки, він побачив чорну шкіру. Погляд Харрі ковзнув вище, уздовж штанів, наткнувся на величезні руки, що мляво звисали, і насилу рушив далі — до білої сорочки. Насилу — не тому, що раніше не бачив повішених, а тому, що впізнав ці черевики.
Голова звісилася на плече, і кінець дроту з тьмяною лампочкою висів на грудях. Дріт було прикріплено до дебелого гака — можливо, колись тут висіла люстра. Але тепер тут висів Ендрю, високо під стелею, і дріт було тричі обмотано довкола його шиї. Мрійливий погляд застиг, втупившись у порожнечу, а з рота, ніби дратуючи смерть — чи життя? — висунувся синьо-чорний язик. Поряд зі столом лежав перекинутий стілець.
— Чорт, — процідив Харрі. — Чорт, чорт, чорт.
Він безсило опустився на стілець. До кімнати увійшов Леб’є і скрикнув.