Нейтрино залишається в серці

Безорудько Віктор Григорович

— Ви вже вирвалися з-під впливу своїх вихователів, — вів далі Карась. — Це дуже добре, що вони залишили у вашій свідомості багато хороших якостей. Це надзвичайно добре. Але ви зараз мусите самостійно жити і мислити. Ви не піддастеся чужому впливові. Ви знаєте багато і вмієте також багато. Може, не кожна людина стільки знає і вміє. Отже, тепер вам лишається все те застосувати в дії. Людство чекає від вас подвигу. А найбільше — наша країна. А ще більше — я. Вадим та Інка, — Карась таки обернувся. Обернулися

й Іван та Марія. Ми кивнули головами.

Біля котеджу зупинилися.

— Шкода, що у нас мало часу, — сказав Карась. — Мені, принаймні, дуже шкода. Я так і не встиг з вами подружити. Та що вдієш? Так сталося. Але, я гадаю, ми розлучимося завтра з любов’ю. Чи не так?

Роботи мовчали. Цікаво, що вони зараз думають?

Карась та Прюст потиснули нам руки. Ми лишилися самі. Ми стояли і дивилися їм услід.

21. Прощавайте, Іване та Маріє!

…Десять годин п’ятдесят чотири хвилини.

Ще лишається чекати шість хвилин.

В бункері приглушений гомін. Скільки нас тут? Нас — кореспондентів газет, журналів, радіо та ще телебачення. А крім кореспондентів — учені, працівники космодрому, космонавти. Нас тут зараз дуже багато.

Ми стоїмо поряд — я та Інка. Я тримаю її руку. Рука іноді здригається. В очах Інки — смуток.

Ми мовчимо.

Десять хвилин тому, коли всі формальності були закінчені, коли фотокореспонденти та кінооператори вже мали залишити приміщення, Іван та Марія зажадали від начальника польоту, щоб я та Інка прийшли до них.

Обійми наші були гарячі. Марія сказала мені:

— Ти мене не забудеш, Вадиме?

— Ні.

— Дозволь мені на прощання розпатлати твоє волосся. Я ж більше ніколи цього не зроблю.

Вона не чекала дозволу. Вона розкуйовдила волосся, а потім пригладила його.

— Я завжди пам’ятатиму тебе, Вадиме. Усі двісті років, які житиму, пам’ятатиму тебе. А ти, коли цілуватимеш Інку, думай також про мене. Гаразд?

— Гаразд.

А поряд Іван, прощався з Інкою. Він був мужній. Він обняв її за плечі і дивився у вічі.

— Прощавай, Інко. Може, назавжди. Я радий, що ти лишишся з Вадимом. Адже він такий як я. Правда?

— Правда.

— А коли ти йjго любитимеш, то й мене також. Правда?

— Звичайно. А ти в польоті будь ніжний і хороший з Марією. Ти обіцяєш мені це?

— Обіцяю. Адже я знаю, що душа в неї твоя.

— Добре, Іване. Ми будемо дуже скучати за вами. Нам з Вадимом сумно розлучатися з вами.

…Десять годин п’ятдесят вісім хвилин.

Потім Іван та Марія прощалися з Карасем і Прюстом.

— Усе буде гаразд, дорогі мої. Щасливої дороги! — говорив Карась, обіймаючи на прощання космонавтів.

— Я певний. Я переконаний, що ви щасливо прилетите на плянету Ікс. Коли б я дочекався вашої інформації! Це було б чудесно. Тоді тільки можна сказати — чи мій роман відповідає дійсності. —Прощавайте, — сказав Прюст, тиснучи Іванові та Марії руки.

…Без п’яти секунд одинадцята.

Далеко, кілометрів за півтора від нас, величаво здіймається в небо космічний корабель. Я нічого не можу сказати про його технічні якості. Він дуже великий, цей корабель. Ще ніхто в світі такого не запускав у небо. Корабель стоїть на спеціяльному пристрої.

…Лишилися дві секунди.

В бункері запала тиша.

Інка міцно стиснула мою руку.

Коли ми з Іваном прощалися, він прошепотів мені на вухо: «Інка буде завжди з тобою?» Я відповів: «Завжди, Іване».

…Секунда.

…Півсекунди.

Вибух!

Здригнулася Земля.

Ми бачили, як вирувало полум’я під основою ракети. Потім вона повільно рушила вгору. І раптом її огорнув дим. На якусь частку секунди весь корабель охопило полум’я. Нарешті він вирвався з нього. Тепер полум’я викидали сопла.

Корабель зменшувався. Він лишав слід з полум’я і диму. Мені здавалося, що корабель перетворився на розпечену до білого кольору величезну споруду.

Та ось минуло кілька секунд, і в небі лишився тільки білий слід. А ми всі дивилися на той слід, як на стежку, яку протоптує людина до нових плянет, до нових галактик.

— Ну, от і все, — вимовив хтось у бункері.

І тоді всі загомоніли.

Ми з Інкою вирішили піти геть. Нам було дуже сумно. Інка ледве приховувала сльози. Мені хотілося розважити її.

Ми вийшли з бункера. Перед нами був степ. Без краю він, без кінця, степ. До нього доторкнулася осінь. Він був жовтий і непривітний зараз, оцей південний степ.

— Інко, я написав репортаж. Знаєш, як він починається?

— Знаю. «Ми, люди плянети Земля, є космонавтами, бо наша плянета летить у космічному просторі з швидкістю тридцяти кілометрів на секунду».

— Приблизно так. Це здорово, правда?

— Правда.

Ми пішли до сопки. Вона ледве зводилася над пожовклим степом. Я ліг на жорстку, суху траву і став дивитися в небо. Інка сіла поруч. Ми мовчали. Ми думали про своїх рідних Івана та Марію. Де вони зараз?

— Вадиме, адже це ми з тобою там летимо. Так?

— Так.

— Їм там тяжко, правда? — допитувалася Інка, зазираючи мені у вічі.

— Легше, ніж мені.

— Облиш…

І тоді я заплющив очі і розповів їй усе. Я говорив, що для мене є на світі тільки одно недосяжне нейтрино, яке заполонило моє серце.

Інка мені не відповіла. Вона повільно пішла до космодрому. Пішла, не попрощавшись зі мною.

Епілог

Багато подій відбулося за останні три роки на небі та на Землі.