Нейтрино залишається в серці
Шрифт:
— Ні. Я хотів би бути справжньою людиною.
— Не сумуй за цим, Іване. Ти кращий за багатьох справжніх людей.
— Це ти так думаєш, тому, що я схожий на тебе?
Я засміявся. Іван таки спіймав мене. Але його мій сміх не спантеличив. Він мовив далі:
— Мені здається, що краще бути найгіршою людиною, ніж найкращим роботом.
— Чому ти так думаєш, Іване?
— Тому, що в мене немає власного я. Ти мене називаєш Іваном, але я ж цілковита твоя копія. У мене немає власних почуттів. Я живу твоїми.
— А навіщо вони тобі?
— Та ні. Ось ти радий, що побачиш сьогодні Інку. Мені ця радість передалася, але ти побачиш її, а я — ні.
— Я розумію тебе, Іване. Але ти мусиш заспокоїти себе думкою, що незабаром ти будеш потрібніший людям, ніж я. Ти і Марія першими побуваєте на іншій плянеті. Ви перші розповісте людям Землі про життя далекої плянети. Від вас чекатимуть звістки щодня, а коли такі звістки приходитимуть, то буде свято для всіх людей. А що таке я? Нічого ще я не зробив такого, щоб мене любили люди.
— Я ніколи не повернуся на Землю?
— Чому ж. Можливо мине півтораста років, люди полетять на плянету Ікс і заберуть тебе.
— Тоді я побачу тебе та Інку?
Я не відповів на його запитання. Неправду казати я не мав права.
— Я зараз мушу йти, Іване. Сьогодні у тебе останній сеанс по теорії космонавтики. А завтра ми будемо вільні від навчання. Підемо з тобою пізнавати життя. — Я подав Іванові дротини з контактними пристроями і ввімкнув магнетофон.
Я не йшов, я біг до третьої лябораторії, де сьогодні має відбутися нарада. Там я зустріну Інку. Але в лябораторії був тільки Прюст. Він не одразу помітив мене. Він дивився крізь мене кудись дуже далеко. Нарешті наші погляди зустрілися.
— Ну, ну, розповідайте, як справи. Ви знаєте, — я пишу. Я скористався вашими порадами і пишу. Новий роман. Все тепер на місці. Є сюжет. Ви знаєте, що таке сюжет? Є конфлікт. Страшний конфлікт. А образи! Які образи! Вони мене переслідують вдень і вночі. Буде трилогія. Надзвичайно цікаво. Дуже шкода, що вас немає біля мене. Я мушу комусь весь час розповідати. Така звичка у мене. Як вибалакаю все — пишеться дуже легко. Вдома я катую дружину. А тут нікому розповісти. Спробував розповідати Дусі. Нічого путнього не виходить. Вона дуже багато запитує.
— Вам треба вдома мати робота, щоб йому розповідати. Як ви гадаєте?
— Чудесна думка. Це було б ідеально, — я міг би розповідати йому і вдень, і вночі. Я написав би тоді дуже багато романів.
Ми так і не скінчили розмову. Ми її не скінчили, бо прийшла Інка. Вона одягнула голубу сукню. Вона, напевне, знала, що в ній вона мені найбільше подобається. Нейтрино ж голубе! Мені сьогодні здалося, що Інка якось особливо дивиться на мене. Ще ніколи на мене так не дивилися дівчата.
Я залишив Прюста. Я взяв Інку за руку і пішов з нею в найвіддаленіший куток лябораторії.
— Інко?
— Що?
— Чому ти зараз така?
— Яка?
— Не знаю.
— Я теж. Мені здається, що я тебе сто років не бачила.
— Справді?
— Ні, не справді. Це я тільки-що вигадала.
— Сьогодні увечорі ми зустрінемося?
— Ні.
— Мама?
— Мама. Вона сказала, щоб я на нараді на тебе не дивилася, щоб я дивилася на підлогу або на стелю.
— Ти їй пообіцяла не дивитися на мене?
— Я сказала, що на підлозі немає нічого цікавого. Я сказала, що дивитимусь на Прюста.
— Тоді сьогодні увечорі я до тебе прийду.
— Ні.
— Прийду.
— Зараз я про це скажу татові.
— Облиш. Я не боюся твого тата. Він гарний чоловік. І, крім того, він на моєму боці.
— Ти так думаєш?
— Авжеж!
— Помиляєшся.
— Хочеш, я запитаю в нього?
Інка засміялася.
— Про віщо ж ти в нього запитаєш?
— Скажу: я хочу зустрітися з вашою донькою. Ви дозволите?
— Дурнику…
— Це я дурник?
— Еге, ти. Ти дурник. Хіба можна мого тата про таке питати?
— А ти знаєш, що він відповість?
— Ні.
— «Не заперечую». Ось що він відповість.
— Звідки ти знаєш?
— Є такі речі, які пояснити не можна. А ти мені скажи, що він говорив про мене.
— З мамою?
— Хоча б з мамою.
— Говорив, що ти хороший хлопець.
— Ви з мамою не погодилися?
— Ні.
— Інко, кажи правду.
— Правду? Я мовчала, а мама говорила з ним.
— Я сьогодні піду до твоєї мами.
— Ха!
— Не будь дівчиськом.
— Це я дівчисько? Я ж істота, — жартує Інка.
— Коли не віриш мені, то дівчисько.
— Не вірю. Облишмо цю розмову. Ти мені скажи таку річ, — мене згадує твій Іван?
— Дуже часто.
— Щось таке коїться з Марією. Вона мені не дає спокою. Вона хоче бачитися з тобою. Ти мене розумієш?
Я засміявся. Я так голосно сміявся, що на мене почав озиратися Прюст. Оце справді діла пішли — мене згадує Марія, а мій Іван згадує Інку. Тепер мені все ясно. Тепер я знаю, що мене кохає оця дівчина, що Нейтрино нікуди не полетить від мене. Але чому ж так тривожно в мене на серці? Тепер я знаю: наші роботи стали людьми. Невже ми з Інкою розбудили в них наші людські почуття? Адже це не передбачено ніякою програмою, ніякими плянами. Що нам далі робити? Інка стояла біля мене, не розуміючи, чому я раптом замовк. А що я можу їй сказати. Інці? Що?
— Все загинуло, Інко. Все. Знай — Іван також поривається зустрітися з тобою.
Прийшов Карась. У строкатій тенісці, він знову здався мені спортсменом-важкоатлетом. Карась з цікавістю поглянув на мене та Інку. Він весело усміхнувся нам. Йому дуже хотілося щось нам сказати, але не міг. Тут був Прюст. Тільки пізніше я зрозумів, що саме хотів сказати нам Карась. Адже в наших кімнатах були встановлені мікрофони і пристрої для пересилання телесиґналів. Наші розмови з роботами записувалися на плівку. Карась усе знає. Може, він, побачивши наші розгублені обличчя, хотів заспокоїти? А може, пожартувати?