Нейтрино залишається в серці
Шрифт:
— Ха, такий ти великий, Іване, а й досі не знаєш, що є маленькі люди. Вони називаються дітьми.
— Ти — діти?
— Я дитина. А ти теж дитина. Тільки велика.
Іван глянув на мене. Він, напевне, помітив, що я дуже щасливий. Мені й справді було весело. Нарешті з’явилося те, чого я так довго чекав — цікавість. Нарешті Іван перестав бути машиною для сприймання інформації.
Зюзя-Музя сказав:
— Давай гратися.
Іван знав, що це таке — гратися. Він дивився запитливо на хлопчину.
— Я
Зюзя-Музя побіг, гукаючи, щоб Іван заплющив очі. Але Іван дивився йому вслід. Коли хлопчик зник за стовбурами дерев, Іван, оглядаючись на мене, пішов його шукати, Я вирішив не втручатися. Іван обійшов кілька дерев і побачив Зюзю-Музю. Він щось вигукнув і кинувся до нього.
— А в кляси ти вмієш грати? — запитав хлопчина. Він почував свою зверхність. В його великих очах світилася і цікавість, і глузливість.
Іван не вмів грати в кляси. Це розсмішило Зюзю-Музю. Але він не міг тут навчити свого партнера. Скрізь була трава. Кляси не намалюєш.
Зюзя-Музя раптом схопився за голову і вигукнув:
— Ой, що тепер буде. Я ж до Інки йшов.
— А чого тобі до Інки? — поцікавився я.
— Мені? Так я ж брат. Я скучив за нею.
— Ти її любиш, Інку?
— А ти?
— Передай їй вітання від мене та Івана.
Хлопчик побіг. Іван дивився йому вслід. Мені здалося, що в очах у нього майнув жаль. Не можна позбавляти навіть роботів чудесних дитячих почувань. А що вони будуть згадувати колись? А які в них будуть найщасливіші роки, коли не знатимуть вони дитинства? І, крім того, мені здається, не треба так ізольовано виховувати роботів. Сидячи в кімнаті, не взнаєш світу.
До нашого котеджу наближався Прюст. Він зараз вирішував якусь дуже складну проблему. Він жив своїми образами. Він ішов, і образи йшли поруч. І він з ними вів розмову, сперечався, доводив, погоджувався, любив, ненавидів.
Прюст підійшов зовсім близько до нас і лише тоді помітив, що потрапив до забороненої зони. Він зніяковів:
— Пробачте. Я не винен. Все так сталося несподівано.
Я запропонував Прюстові побути з нами.
— Познайомтеся з Іваном. Ви, здається, маєте дуже близьке відношеня до нього.
— А як же імпульси? — запитав Прюст.
— Зараз матимете нагоду переконатися, чи вони стійкі.
Прюст трохи боязко простягнув руку, Іван дивився на нього, не знаючи, що робити. Я в думці наказав йому подати руку і назвати своє ім’я.
Прюст не знав, з чого розпочати розмову. Довелося мені піти назустріч. Я наказував Іванові, я думав, а Іван говорив.
— Як ви себе почуваєте? Мені здалося, що ви про щось мріяли, коли йшли до нас? — запитав Іван.
Він говорив моїм голосом. Навіть інтонації зберіг мої. Тому Прюст поглянув на мене, потім на Івана і ще більше розгубився. Я його розумію. Вперше йому доводиться розмовляти з роботом.
— Я? Як я себе почуваю? Я себе почуваю досить добре. Між іншим, ви правду сказали — мене привели сюди мої герої. Але я не знаю, що з ними робити.
— Чому ж? Хіба ви не володієте їхніми долями? — запитав Іван.
— До деякої міри, звичайно, володію. Я можу їх не пустити на папір, коли вони задумають зробити якусь дурницю. Але вони також володіють мною. Мої герої завжди якісь запальні і думки в них іноді такі, що мене в піт кидає.
— А ви їх на папір, оті думки. На папір. Нехай будуть такі, як є, —порадив Іван.
Прюст здивовано поглянув на мене. Чи це я говорю, чи це говорить Іван? Він переконався, що я мовчу.
— Все це так. Але ви забуваєте, що потім буде редактор. Він тоді моїх героїв візьме та й заріже.
— Ну, знаєте, це коли ваших героїв ріжуть, то як же бути початкуючим письменникам?
— А ви б могли написати роман? — несподівано запитав Прюст. — Написати так, як ви сприймаєте світ? Адже ви тільки напівлюдина.
— Я справжня людина, — заперечив Іван.
— Справжня? А ви вмієте почувати?
— Коли ви вмієте, то чому ж не вмію я? Але мої почуття ще не народилися. Їх ще не розбудили. Я, наприклад, почуваю, як зараз гарно в лісі.
— Найвище почуття це кохання. Так?
— Звичайно. Але не те, що в книгах деяких літераторів. Коли б таке було справжнє кохання, люди б стали пісними, як пиріжки з капустою.
— Ви так вважаєте? Дивно. Ви, здається, вже маєте середню освіту.
— Так.
— То ви вже прочитали клясиків?
— У нас клясиків не читають. У нас клясиків проходять за програмою.
— А які у вас особисті уподобання?
Я не витримав і засміявся. Прюст здивовано поглянув на мене. Він так і не взнав, що розмовляв зі мною, що робот ще є тільки машиною для сприймання інформації і відтворення її. Мені не хотілося про це казати, бо тут був Іван. Я попрохав Прюста зачекати. В кімнаті Іван слухняно сів на своє місце і взяв до рук дроти. Сьогодні він знайомиться з теорією Айнштайна.
Прюст чекав мене на лавочці біля клена. Він був дуже збуджений. Ще б пак! Вперше розмовляти з роботом. Він сказав мені:
— Людина повторює себе вже багато сторіч. Кожне нове покоління вище за те покоління, яке дало йому життя. Тепер настає нова ера. Людина тепер буде повторювати себе в штучній людині. —Він чекав, що я скажу. Але я мовчав. Мені хотілося слухати думки відомого письменника. — Буде час, коли людина змусить роботів працювати на себе. А сама віддасть себе тільки насолоді життя. Як ви гадаєте?
— А не здається вам, що тоді буде багато ледарів на Землі? Ледарів, п’яниць і ще розпусників та наркоманів. Заберіть у людини працю — і все буде знищене.