Нейтрино залишається в серці

Безорудько Віктор Григорович

Спершу в Івана задрижали повіки. Якось важко, дуже важко він розплющив очі. Очі були ясні, голубі. Тільки у них була порожнеча. Потім він поворушив пальцями рук, злегка повернув голову. Я простягнув йому руку і сказав:

— Здрастуй, Іване!

Іван мовчав. Він дивився на мене незрозумілим поглядом і мовчав. Тоді я подумав: «Ти повинен простягнути мені руку і сказати: „Здрастуй”». Іван подав мені руку. І дивна річ — моїм голосом відповів:

— Здрастуй!

Потім я думав, а Іван говорив:

— І ви здрастуйте, Карась та Левандовський. Я вдячний вам за те, що ви створили мене.

Карась та Левандовський усміхнулися. Весело і гарно. Вони підняли руки

догори і помахали нам.

Раптом я почув голос Інки:

— Я дуже щаслива, що житиму на Землі.

Але то говорила не Інка. То говорила Марія. У неї були карі очі, великі та гарні. Вона вже усміхалася. Усмішка була приваблива і чарівна. Ох, ці жінки! Навіть коли вони роботи, однаково вважають, що їхній перший обов’язок чарувати нас, чоловіків, своїми усмішками.

Я наказав Іванові:

— Ходімо, друже!

Але він не йшов. Він ще не знав, як треба ходити. Тоді я віддав наказ думкою. Я розповів, що треба спершу поставити одну ногу, потім Другу. І зробив це сам. Іван спершу несміливо ступив перший крок. Він навіть трохи похитнувся. Але одразу став на місце. Другий крок він ступив сміливіше, а потім пішов поряд зі мною.

Марія ще стояла на місці. Але Інка вже зробила те, що і я. Вони вдвох пішли слідом.

Ми вийшли з кімнати. На нас дивилися сотні очей. Власне, не на нас, а на роботів. Я бачив щасливого Карася. Я ще ніколи його таким не бачив. Він сзараз був схожий на пустотливого хлопчика, оцей великий і могутній Карась. Він сяяв і щось говорив своїй дружині, гарній, стрункій жінці, яка забула, коли вона покохала вперше. Але вона дивилася не на мене. Вона дивилася на Інку. Ще я зустрівся з суворим поглядом Чубарика. Мені не хотілося дивитися на нього. Я відшукував Прюста. Його відтиснув натовп кудись аж до газону. Чубата голова височіла над натовпом. Він зараз був дуже суворий. Він не хотів випустити з поля зору найменшої дрібниці. Прюст напише про все, як було.

І раптом мені схотілося зробити щось дуже приємне для всіх оцих людей. Я думав, а Іван дуже голосно і виразно говорив:

— Яке чудове сонце! Яка гарна Земля! Я радий, що житиму поміж вас. Я любитиму вас, люди, бо ви створили все, що є на Землі. І це небо ви створили. Воно чисте і гарне. І сонце ваше гарне, бо воно дає вам життя. Я завжди буду з вами, люди. І робитиму все, щоб Земля наша була ще кращою.

Позаду йшли Інка та Марія. Я зупинив Івана. Ми все ж таки чоловіки, то мусимо бути ввічливими. Тепер Інка та Марія йшли попереду. А ми слідом.

Це зі мною буває —знову накотилася на мене якась сантиментальна хвиля. Я думав про Інку. Вона йшла попереду. Вона не стрималася, озирнулась і трішки, трішки підморгнула мені. Марія зробила те саме. Іван також дивився на Інку. І, жах! — прошепотів її ім’я! Яка необачність! Зараз я не повинен про неї думати, про Інку. Не повинен. Не маю права.

Я спостерігав за Іваном. Кроки наші були однакові. Він злегка махав руками. Так, як і я. Я наказував Іванові: «Ти зараз будеш учитися самостійно мислити. Тебе звуть Іваном. Коли тебе хтось покличе — ти повинен відповідати. Зрозумів?» Іван не відповів. Він ще не володів мистецтвом розмови. Він не знав, як це відповідати. Він міг тільки повторювати те, що я подумаю. В його мозку ще не діяла складна система мислення.

За нами слідом ішов натовп людей. У ньому я помітив не тільки співробітників інституту. Он там ішли Міля і Ліма. Обоє в червоних штанцях. Чвоха з приліпленою до губів сигаретою йшов поряд з ними. Мабуть, половина населення Чмихалівки прибула сьогодні до містечка, щоб переконатися, чи правдиві ті чутки, чи справді вже почали робити людей у майстернях. Тепер вони в цьому переконалися.

Два гарненькі будиночки стояли поряд. У одному житимемо ми із Іваном, у другому — Інка та Марія. Ми з Іваном зупинилися біля свого будинку, Інка та Марія — біля свого. Десь кроків за двадцять від нас зупинився натовп. Я наказав Іванові на прощання помахати рукою. Іван підніс руку. Те саме зробила і Марія. Ми постояли якусь хвилину і пішли до котеджів. Тут нам жити два місяці.

У мене і в Івана окремі кімнати для роботи. Одно ліжко, Іван не спатиме. Його мозок і м’язи не знають утоми. Можливо, колись людино-роботи будуть також відпочивати, але, на жаль, ще досі нікому не вдалося досить чітко встановити, що це таке сон. Хтозна, може, роботи ніколи не будуть спати. Навчать їх спати, тоді вони, замість того, щоб працювати, вилежуватимуться в ліжку. Чого доброго, серед них ледарі та дармоїди з’являться. Що з ними робити, з ледарями! їх і серед людей вистачить. Ні, хай не сплять. Хай не втомлюється їхній 'мозок, але хай вони і не сплять. Так зручніше. Працюватимемо ми у великій кімнаті. Вона нагадує шкільний кабінет. На стіні карти і діяграми, глобус, таблиця Менделєєва і розклад нашої роботи. В суміжній кімнаті —книги і магнетофонні бобіни. Їх багато, бобін. Щодоби Іван {має прослухати їх чотири.

— Тут ми житимемо, Іване. Зрозумів? Це наш дім. Тобі не ясно, що таке житимемо і що таке дім? Але про це ти швидко довідаєшся. Ти, Іване, не клопочися, все буде гаразд. Скоро в тебе з’являться умовні і безумовні рефлекси. Тобі не треба буде думати над кожною дрібницею. Рефлекси самі приводитимуть у дію твої руки. А покищо ти повинен тільки підкорятися мені. Це твій обов’язок. Розумієш мене?

Іван нічого не розумів. Він дивився на мене своїми дуже голубими, холодними очима і мовчав. А мені хотілося говорити.

— Ти, Іване, тепер мій син. Правда, цікаво. Я ще не одружений, а вже маю дорослого сина. І дуже здібного, біс його забери! Надзвичайно здібного! Обійшлося без хромсом і ген, але ти успадкуєш усе, що я маю. Ти знатимеш багато більше, ніж може знати одна людина в наш час. У тебе будуть енциклопедичні знання. За першу добу ти пройдеш весь шлях, який проходить людина від першої мокрої пелюшки до першого клясу. Це сім років. А тобі потрібна буде одна доба. Зрозумів? За другу добу — ти вже володітимеш знаннями за сім клясів. А потім? За місяць ти пройдеш курс за інститут. Усі точні науки збереже твоя пам’ять. А от з гуманітарними справа буде складніша. Два тижні ти вивчатимеш філософію і літературу, мистецтво та історію, географію та біологію. І ще два тижні нам з тобою просто для бесід відведено. Ну, як? Подобається тобі така програма? Ще тобі доведеться оволодіти прийомами керування космічним кораблем. У тебе ж там, на новій плянеті, не буде лікаря. Ти повинен сам навчитися замінювати собі деталі, що виходитимуть з ладу. Виявляється, це не така вже й складна наука. Для неї в програмі —два дні. І ще — не будь таким базікою, як оце я. Зовсім тобі не потрібно так багато говорити.

Іван дивиться на мене. Він нічого не розумів, але йому, напевне, подобалося, як я балакаю. Він усміхався, по-дитячому наївно і довірливо. Ні, таки хороший хлопець мій син. Мені хотілося говорити з ним.

— Іване, друже, Ти будеш людиною. Я зроблю з тебе найкращого хлопця на землі. Я не хвастун. Ти ще не знаєш того, що всі батьки думають про своїх дітей. Ти не знаєш, а я знаю. Вони думають, що їхні діти найкращі. То чому й мені не думати так? Головне — ти повинен навчитися передбачати. Коли ти навчишся цієї науки, тоді ти вже будеш людиною.