Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Миготливі відблиски свічок падали на червоні килими. І раптом її пройняв страх; вона сіпнулась, немов її пронизав біль, і схопилася за шнурок. Серед тиші гучно закалатав дзвоник. Почулися квапливі кроки, і зайшла Джіаніна.
— Що трапилось, сеньйоро? — спитала вона. — Чому у вас так блищать очі? У вас жар? Я покличу лікаря.
— Ні, ні, не треба лікаря! — вигукнула хвора. — Де Марко? Скажи мені, де Марко? — Вона схопила Джіаніну за руку. — Скажи мені швидко, Марко дома?
Сумним серпанком стояла за вікнами
Раптове напруження так ослабило сеньйору, що вона ледь спромоглася ворухнути поверх ковдри рукою. Схилившись над нею, засмагла, здорова Джіаніна, лагідно, наче маленька мати, заспокоювала її:
— Так, Марко вдома, сеньйоро. Він міцно спить і не почув вашого дзвінка.
— Паоло з ним?
— Так, сеньйоро, Паоло спить у його кімнаті, як ви наказали.
— Слідкуй за ним, Джіаніна, — прошепотіла хвора, — Марко не повинен нікуди виходити. Чуєш? Він батькової вдачі, і я боюся, що колись він вирушить у море. Я ненавиджу море.
І в думках вела далі: «Якщо повернеться Ніколо, я попрошу його виїхати з Венеції далі від моря. Я не можу дивитися на воду. Вона приваблює до себе людей, але ніколи не віддає їх назад. Скрізь по берегах моря, причаровані його таємничою силою, виникли селища й міста. Венеція ж виросла просто серед підступної води. Сім'ї більше не належать самим собі: море розділило їх. По один бік стоять жінки й діти, по другий — їхні чоловіки, які торгують золотом, діамантами, пушниною, козячими шкурами, хлібом і килимами. Кожного року дож віддає в жертву морю золоту обручку, вінчає Венецію з морем. Поганський, диявольський звичай!»
— Мені страшно, Джіаніна! — сказала сеньйора Поло. — Зніми кіптяву з свічок, щоб вони не погасли!.. Що це? — Вона підвелася на постелі. — Джіаніна, дивись, ручка в дверях поворухнулась.
До кімнати тихо зайшов Марко.
— Мамо, це я. Вам погано?
Джіаніна залишила спальню.
— Сядь-но, сину мій! Добре, що ти прийшов. Зачини вікна. Я хочу побути з тобою наодинці.
Марко здивовано глянув на матір. Він зачинив вікно і сів на стілець поруч з ліжком. Обличчя матері було бліде, як вишневий цвіт у сяйві місяця.
Жовтаве світло падало на червоні килими й різнобарвні шибки. На столі стояла фігурка з слонової кістки — слон з лев'ячими лапами. Меблі були з чорного дерева.
— Паоло спить з тобою? — спитала мати.
Марко боявся цього запитання. Після того як він, розшукуючи Джіаніну, три дні не був дома, вірний Паоло став залишатися на ніч у його кімнаті. Хоч мати й нічого не знала про замах, вчинений на хлопця, однак їй скрізь ввижалась небезпека для сина. Це почуття ще більше посилилось після подій останніх тижнів.
Сьогодні Паоло попросив Марко відпустити його. Він сподівався знайти якісь сліди. Але хіба скажеш про це матері? Найменше хвилювання було небезпечним для неї. Лікар велів
— Мамо, вам треба прийняти ліки, у вас гарячі руки.
— Паоло спить з тобою?
— Ні, мамо, — тихо промовив він, — сьогодні я відпустив його.
— Я вже не можу поворухнути лівою рукою. Мені здається, наче в моє серце вп'ялася голка… Ти щось приховуєш від мене, Марко… Скажи, ти радий, що Джіаніна живе в нас?
— Так, мамо. Але вона належить Джованні. Його тато покалічився на роботі і тепер Джованні ніколи співати…
— Приведи його до мене, Марко. Я хочу ще раз послухати його…
— Мамо, я трохи посиджу тут, — сказав Марко. — Паоло скоро повернеться. А поки що я залишуся з вами. Якщо хочете, я ляжу біля вас спати, ось тут, на килимі — мені все одно де. Я тільки хочу бути тут, коли буду вам потрібний.
— Сядь, сину мій. Ти весь пройнятий неспокоєм, як і твій батько. Але про мене можеш не турбуватися, уже все проходить… Ой, як світло в кімнаті. Свічки всюди горять, мов зірки. Сядь, сину мій, я вже не бачу тебе…
— Що з вами, мамо? — Марко схилився над обличчям матері. Воно було жовте, як віск, а ліва рука заклякла поверх блакитної шовкової ковдри. Очі неприродно округлились і відбивали світло, немов мертві дзеркала.
Марко кинувся до дверей.
— Джіаніна! — закричав він. — Що сталося з мамою? Як їй допомогти?
Джіаніна зайшла до кімнати з мискою води і рушником.
— Чи не покликати священика? — спитав Марко, холонучи від страху.
— Їй скоро полегшає… Відчини вікна! — Дівчина поклала хворій на лоба прохолодного вологого рушника. Її дихання стало рівнішим, очі заплющились. Здавалося, на її обличчі навіть ось-ось з'явиться посмішка. В кімнату ввірвався вітерець.
Ніч за вікнами була наче сповнена тихою, примарною музикою.
Сеньйора Поло розплющила очі.
— Це ви? — спитала вона. — Де я була? І вікна розчинені навстіж. Я дихаю, моє серце зовсім заспокоїлось. Дякую тобі, Джіаніна.
— Тепер я піду, — обернулась дівчина до хлопця. — Якщо я тобі буду потрібна, покличеш. Я одразу ж повернуся.
Марко знову сів біля ліжка.
— Мамо, вам не можна говорити жодного слова. Я сидітиму біля вас, доки вам не покращає.
— Мені не важко говорити, сину. Зараз у мене все так просвітліло… Вони кажуть: Венеція — королева моря. Не вір їм. Не королева вона, ні. Вона рабиня моря… Вчора до мене заходив твій дядько П'єтро Бокко. Він хороший чоловік. Якщо трапиться що-небудь, можеш довіритись йому…