Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
— А чому б і ні, писарю! Та я вам за гроші місяць з неба дістану!..
— Місяць, місяць! — перекривив його Луїджі. — За це тобі ніхто не дасть і ламаного гроша.
— Не дуже кривись, братіку, бо як придавлю, то й не писнеш, — сказав Паоло і обхопив йому шию, немов кліщами, великим і вказівним пальцями. — Розчавлю тебе, мов пташку.
— Може бути! — незворушно байдуже одказав Луїджі. — Це мені вже більше подобається, вантажнику. Але для таких справ у тебе надто чесні очі… А міг би легко заробити кілька дукатів… Про мою шию можеш забути,
— Несіть вина, хазяїне! — крикнув Паоло.
Луїджі сидів на стільці з закам'янілим обличчям. Паоло втратив владу над своїми думками.
— Ви знаєте Марко, сина Ніколо Поло? — спитав він, неспроможний більше приховати в своїх очах лють.
Ці слова сполохали врівноваженого писаря.
— Значить, ви шпигун месера Бокко, вантажнику? — пробелькотів він. І враз закричав: — Ідіть, геть! — В його очах спалахнув страх. — Геть від мене! — Він сперся рукою на спинку стільця, важко підвівся і непевним кроком попрямував до дверей. Хазяїн хутко підскочив до нього і відчинив йому двері. Вологий вітерець ввірвався досередини.
Паоло заплатив за вино і подався услід за писарем.
— Де ви? — гукнув він у пітьму. — Гей, чорний могильнику, зачекайте! Це я, ваш друг вантажник!
Свіже повітря задурманило його. Похитуючись, він ішов, сам не знаючи куди. Завулок кінчався на березі маленького каналу. Біля будинку, спершись об стіну, непорушно стояв писар. Паоло побачив його бліде обличчя.
— Нарешті я тебе знайшов!
— Від мене ти нічого не дізнаєшся! — промовив той п'яним голосом.
Паоло міцно схопив його за руки.
— Що ви хочете зробити з Марко Поло? Хто доручив вам убити його?
Дощ обгортав їх пеленою. Вулиця перетворилася в болото. На каналі не було жодної душі. Десь миготів вогник. Писар заверещав від болю.
— Від мене ти нічого не дізнаєшся! — вперто повторив він.
Тоді Паоло схопив обома руками жилаве тіло писаря, який даремно намагався випручатися з його дужих обіймів, відірвав його від землі і, піднісши до каналу, розмахнувся й кинув у воду. Почувся хлюпіт, немов у канал упав великий камінь. На хвилях, ледь видимий серед темряви, поплив капелюх.
— Рятуйте! — закричав писар. Волосся пасмами звисало йому на лоба — Не чіпайте мене, вантажнику!.. Рятуйте!
Дощ і темна тіснота поглинали його крик.
Писар щосили гріб до берега. Нарешті він відчув під ногами дно, схопився за паколи і, наче велетенський пацюк, виліз на крутий берег.
Паоло стояв над ним, широко розставивши ноги.
— Посмійте мені лиш вчинити що-небудь проти хлопця! — сказав він з холодною люттю в голосі. — Наступного разу я вб'ю вас.
Він повернувся
Цієї темної, дощової ночі, коли осінні квіти в садах Венеції несміливо розкривали свої пуп'янки і починало жовтіти на деревах листя, коли предковічні хвилі билися об дамбу, цієї темної ночі сеньйора Поло попрощалася з життям.
Нічого не встиг розповісти їй вірний Паоло. Спокійна й безмовна лежала вона під шовковою ковдрою з заплющеними очима. Біля її похололої руки білів маленький, вирізаний з слонової кістки слоник, останній подарунок її чоловіка Ніколо.
Горіли свічки, священик, стоячи на колінах перед ліжком, бубонів слова останньої молитви. Потім він тихо вийшов.
Марко спадали на думку чомусь лише звичайні, буденні слова: «Мати мертва. Треба трохи відчинити вікно, щоб свіжий вітер обвіяв її обличчя. Але ж вона не відчує цього. Вона не озветься до мене жодним словом!»
Марко був сам у кімнаті. «А може, ти тільки спиш, мамо? Може й справді вона тільки спить?»
Він схилився над нею, побачив, що подих смерті вже торкнувся її обличчя. І тоді Марко подумав про те, що в нього на світі не лишилось нікого рідного, ніби все навколо нього вимерло.
І він заплакав.
Цієї темної, дощової ночі в житті Марко почався новий період.
Першим до кімнати зайшов Паоло, його вбрання пахло вином і вологою.
— Можна, пане, побути трохи з вами? — Він ледве наважився глянути на мертву.
Марко мовчки хитнув головою.
— Ваш батько взяв мене з сирітського будинку. Тоді вас ще не було на світі. — Губи Паоло з натугою вимовляли слова. — Я не знав ні свого батька, ні своєї матері. От і все. Якщо ви не проженете мене, я залишусь з вами… Тепер сеньйорі вже ніщо не болить… — Він став перед ліжком навколішки і схилив голову.
— Дякую, Паоло, — озвався Марко.
Джіаніна, подолавши страх, теж зайшла до кімнати. «В ці хвилини, — подумала вона, — Марко не повинен лишатись на самоті». Стримуючи сльози, дівчина провела рукою по столу і кинула на Марко, який сидів біля ліжка, несміливий погляд.
— Джіаніна!
— Що?
— Вона хотіла ще раз послухати спів Джованні. Але тепер вона вже нічого не почує. Чи знає батько, що вона померла?
Думки Марко полинули далеко від цієї кімнати. Він думав про батька. Думав так, наче знав напевне, що він живий. Мама багато розповідала йому про нього, і тепер хлопцеві здавалося, наче він дуже добре знає батька: його суворі очі, високу, струнку постать і зрідка — радісну посмішку й швидку відповідь на несподіване запитання.
— Завтра я йду до Джованні, — сказала Джіаніна.