Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Він ішов до Кампо ді Ріальто [9] , туди, де билось серце Венеції; де йшла жвава торгівля золотом, перлами, кораблями, борговими зобов'язаннями і товарами з найвіддаленіших країн; де в склепистих галереях і провулках сотні ювелірів обробляли благородний метал, де з дозволу республіки контори міняйл обмінювали баварські шилінги на венеціанські ліри й александрійські монети; де містились крамниці і склади.
Марко стояв, затиснутий натовпом, на мосту і чекав, доки каналом пройде корабель. Він завжди хвилювався, коли наближався до Кампо ді Ріальто, цієї тісної,
9
Кампо ді Ріальто — площа у Венеції, на якій укладали найважливіші торговельні угоди.
Настав час діяти. Адже недарма Марко прийшов на Ріальто. Немало зусиль коштувало йому подолати якийсь внутрішній опір, коли він ступив на сходи, що вели до таверни. Йому вперше доводилось самому відвідувати таверну. Тому він вирішив удати, ніби зайшов з нудьги і одразу ж пробратися до того місця, де сидів матрос. А далі все складеться само собою.
Ніхто не звернув на нього уваги. Люди сміялися, розмовляли, били кулаками по столу, підносили келихи. І тільки хазяїн зміряв коротким поглядом хлопця з серйозним обличчям. Серце Марко закалатало від радості: біля одного стола він побачив матроса з шматком курятини в руці.
— Дозвольте? — спитав хлопець і, не чекаючи відповіді, опустився на лаву. Досі все йшло, як слід. Марко тарабанив по столу пальцями. Матрос мовчки гриз курячу ніжку. Але ось хлопцеві довелося зазнати першої прикрості: підійшов хазяїн і спитав, що хоче замовити молодий пан. Лимонаду? Ні, такого у його таверні не водиться. Хай молодий пан іде до лимонадника в сусідній провулок.
— Може, вам дати слабенького вина?
Матрос ледь посміхнувся і з насолодою облизав пальці.
— Тоді принесіть вина, хазяїне, — хвалькувато кинув Марко. — Доброго вина! — Хлопець сподівався, що в напівтемряві матрос не помітив, як він почервонів. Хазяїн приніс вина і велику карафку води. Марко сердито наморщив чоло. Хіба він замовляв воду? Але не сказав нічого, а підніс до рота келих і зробив великий ковток. Не вперше йому доводилось пити вино, але раніше він вживав його лише до їжі, та ще й добре розведене водою.
Матрос кинув на стіл кістку, витер об штани руки і, вдоволено відкинувшись назад, почав безцеремонно, мовчки роздивлятись свого сусіда. Через кілька хвилин він знову надпив вина. Щось примусило Марко зробити те саме.
— Непогане винце, матросе, еге ж? До речі, як ваше ім'я? Мене звати Марко Поло.
Матрос знову, не знати чому, весело посміхнувся, розкрив нарешті рота і неквапом сказав:
— Мене звати Маріно. А тебе — Марко? Скільки ж тобі років?
Марко здалося, що в такому випадку обов'язково треба додати кілька років.
— Сімнадцять! — збрехав він.
Матрос похитав головою і випив вино. Марко зробив те саме. В голові його гуділо, а по всьому тілу розливалось якесь дивне почуття. Він міцно зціпив зуби.
— Запий водою, — немов здалеку долинув до нього голос матроса. Марко схопив простягнутий йому кухоль і жадібно почав пити.
— Ще, — попрохав він.
Маріно
Маріно підкликав хазяїна:
— Принеси йому курятини!
Коли Марко з'їв м'ясо, йому стало краще. Він відчув прихильність до матроса, котрий так турбувався про нього, і вирішив розповісти йому, чом прийшов сюди слідом за ним.
— Послухайте, — почав Марко, — я не хочу від вас нічого приховувати, ви повинні знати, що я все дуже добре продумав. Я збрехав вам, мені не сімнадцять років. Тільки п'ятнадцять. Але ж ви й самі бачите, що я не кволий. Правда ж?
Маріно серйозно кивнув головою.
— Ти справжній велетень. Я б ніколи не зважився битись з тобою.
Але цей жарт не спантеличив Марко. Він продовжував говорити, нанизуючи слово за словом, як красномовець на П'яцеті. Він розповів про смерть матері, про батька, який уже чотирнадцять років не подає звістки, про дядька, який хоче запроторити його в монастирську школу.
— Маріно, що б ви робили на моєму місці? — спитав хлопець.
Матрос задумливо похитав головою.
— Спочатку тобі треба випити вина, — сказав він.
Марко знову замовив вина.
— Мені не залишається нічого іншого, як утекти, втекти якнайдалі, — мовив він. — Я вже добре все продумав. Що ви скажете на це?
Маріно одним ковтком випив вино і облизався.
— Значить, ти хочеш накивати п'ятами з дому? — спитав матрос. — Але чим же я можу тобі допомогти?
— Ви повинні узяти мене потай на корабель. Мені треба дістатися до Дамаска. Там у мене є одна справа. — Радий, що йому нарешті вдалося викласти перед матросом своє прохання, Марко очікувально дивився на нього.
— Ти хочеш у Дамаск?
— Я ще маю час до весни, — мовив Марко.
— Тебе хто-небудь спіймає, а ти тоді скажеш: Маріно провів мене потай на корабель — і мене пошлють на галери…
— Я не скажу нікому жодного слова… Клянусь вам!
— Але може статися так, що капітан просто викине тебе за борт. Що тоді?
Марко, бажаючи розвіяти всі сумніви, подавив у собі почуття страху і хвалькувато промовив:
— Хай викидає! Я вмію добре плавати…
Маріно засміявся.
— Значить, у тебе є справа в Дамаску, — озвався він по хвилі. — Можливо, весною я поїду з ескадрою республіки в Бейрут, Дамаск і Палестіну…
Марко не міг стримати радості.
— Ви знаєте, — захоплено мовив він, — коли я вперше побачив вас на базарі, то одразу ж вирішив, що ви мені допоможете!
Маріно підняв руку.
— Спокійніше, хлопче! До весни ще маємо час…
КОРОЛЬ ПОЛІВ
1267 року в Неаполітанському королівстві з'явився загін розбійників. Він складався з селян, у яких поміщики загарбали останній клапоть землі, із батраків, що не витримали сваволі своїх хазяїв. Через рік у загоні було вже 120 чоловік. Очолив його колишній батрак Анджоліно, людина з мужнім і справедливим серцем. Добра слава про нього рознеслась далеко за межі Неаполітанського королівства.