Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
В містах і селах, скрізь, де проходив загін, Анджоліно чинив суд над поміщиками, котрі кривдили селян та ремісників, його присуди були справедливішими, ніж вироки підкуплених суддів. Відібрані гроші Анджоліно роздавав знедоленим людям. Народ звав його Королем полів.
Коли в ту штормову ніч Паоло стрибнув з барки і почав щосили гребти руками й ногами, щоб не піти на дно, все його тіло пройняв нестерпний біль, від якого він мало не втратив свідомість. Тоді він перестав рухатись і, як камінь, пішов на дно.
Через хвилину Паоло знову
Над ним звисало захмарене небо, на якому лише де-не-де проглядали зорі. Хвилинами з'являвся місяць. Тоді Паоло піднімав голову і намагався зорієнтуватись, куди йому плисти.
Навколо тільки вода, хвилі, біла піна, хлюпіт і завивання вітру.
Він знав, що десь зовсім близько має бути берег острова Лідо. Але з якого боку? Знову й знову, пересилюючи страшний біль, Паоло піднімав голову і очима впивався в морок, шукаючи темної смуги землі, однак нічого не бачив. Раптом він згадав, що вітер, коли його напрямок не змінився, дме паралельно до берега, тому треба взяти ліворуч і плисти проти хвиль. Розгубленість, яка ніби сковувала його, враз зникла. Налягаючи більше на ліву руку, Паоло швидко поплив в обраному напрямку. Він не хотів умирати. Все його єство чинило опір слизькій, мокрій смерті, яка чатувала на нього з усіх боків. Він уже втратив відчуття часу. Рухи його ослабли, і він навіть не піднімав більше голови, щоб відшукати очима землю. Адже це забирало в нього останні сили. Він ледве міг триматись на поверхні води і повільно, дуже повільно просуватися вперед.
Від утоми Паоло почав марити, йому здалося, наче він лежить у ліжку, а завивання вітру і хлюпіт води все віддаляється і віддаляється, він забув, що треба гребти, його ноги опустилися вниз і раптом… торкнулися грунту. Паоло вмить звільнився від заціпеніння. Земля була зовсім близько, він уже стояв на твердому дні. Вода сягала йому до грудей.
Хвилі лишились позаду. Паоло, сам того не помічаючи, заплив у якусь затишну бухточку. Неквапно, похитуючись, він побрів по воді, що ледве сягала йому до колін, з останніх сил вибрався і впав на м'якому прибережному піску.
Кроків за п'ятдесят від того місця, де міцним сном спав Паоло, стояла хатинка старого Дімітро, котрому, як казали люди, було вже біля ста років. Принаймні він пам'ятав події, які відбулися понад дев'яносто років тому. Коли імператор Барбароса зустрівся у Венеції з папою Олександром III, Дімітро уже був чималим хлопцем.
Неподалік від хатини Дімітро неправильним півколом розкинулись ще вісім рибацьких хижок. Правда, сам Дімітро вже не їздив рибалити, але допомагав своїм сусідам сушити рибу, лагодити сіті, ремонтувати човни. За це рибалки віддавали йому частину свого улову.
Дімітро прокинувся раніше за всіх і вийшов надвір.
Буря скінчилась, і лагуна виблискувала в блідому ранковому світлі, немов ніч проминула зовсім спокійно. Місяць на небі збляк, зірки
Над водою вставав холодний осінній ранок. Сонячний диск ще ховався за обрієм. Паоло розплющив очі і відчув, що змерз. Від першого ж поруху його пройняв біль у плечі. Він побачив над собою обличчя старезного діда і подумав, що спить. Тут Паоло згадав пригоди минулої ночі. Він і на мить не сумнівався, що барку капітана Матео захопила поліція і тому одразу ж благально заговорив до старого рибалки:
— Заховайте мене, дідусю! Поліція шукає мене. Повірте, я не вчинив ніякого злочину. Розумієте… я встряв в одну халепу… Потім я вам усе розповім. Сховайте мене, поки не розвиднілось!
Бліде ранкове світло розлилося по воді й по землі, і в ньому виразніше проступали обриси хатин і човнів. Старий кілька секунд мовчки дивився на юнака.
— Ходімо! — сказав він нарешті і махнув рукою.
Паоло з трудом підвівся й пішов слідом за старим.
По дорозі він спробував поворухнути плечем, але відчув гострий біль. Проте Паоло був певен, що рана не важка.
Хатина Дімітро мала всього-на-всього одну кімнату, в якій так пахло рибою, що Паоло аж дух перехопило. Дімітро запалив каганець і вказав своєму гостю на очеретяну постіль, яка лежала в кутку. Паоло був дуже стомлений, тому він мовчки ліг і дозволив старому вкрити себе благенькою ковдрою. В напівсні він уловлював невиразні звуки, що долинали з сусідніх хижок: тихі голоси, стукіт дверей, кроки по піску. Потім він заснув і прокинувся аж тоді, коли сонце вже заглядало в крихітне віконце.
Він лежав з розплющеними очима і обмірковував, що робити далі. Звичайно, йому не лишається нічого іншого, як покластися на старого. Головне, щоб загоїлось плече, і тоді він знову набереться сили. От тільки одежі, крім штанів, ніякої немає. Звичайно, становище незавидне. Але добре вже те, що вдалося втекти від поліції. Треба й надалі стерегтися її, бо кому ж охота потрапити до в'язниці або навічно сісти на галери.
Він вирішив одразу ж, як тільки йому дозволить здоров'я, залишити Венеціанську республіку і податися на південь. Де-небудь він знайде роботу й притулок.
І ось коли він так лежав, заглиблений у свої роздуми, двері тихо відчинилися. Паоло повернув голову і побачив на порозі струнку дівчину років вісімнадцяти.
— Мене послав дідусь, — несміливо озвалась вона. — Ви ще спите?
Паоло посміхнувся.
— Ні, не сплю, — сказав він. — Підійдіть же ближче, я хочу поговорити з вами.
Дівчина заперечливо похитала головою.
— Дідусь заборонив розмовляти з вами.
Але обличчя її аж палало від цікавості. Виглянувши надвір і переконавшись, що Дімітро подався вниз до моря, вона хутко вернулась у хатину.
— Я тільки на хвилинку, — квапливо промовила вона. — Скажіть, де ви взялись? Вчора вас тут ще не було. І чому дідусь говорить про вас з таким таємничим виглядом?
— Але ж вам заборонено розмовляти зі мною! — нагадав їй Паоло.
Дівчина сердито скривилась. І цей з нею поводиться, як з маленькою. Що ж, вона піде геть. Нехай пан незнайомець не думає, що їй дуже кортить узнати про нього.