Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
— Що це таке? — здивовано спитав він. — Матросе, а подай-но сюди лампу!
Тьмяне світло вихопило з пітьми постать хлопця, який похмуро дивився на чиновника.
— Патрон! — крикнув чиновник. — Погляньте, що я тут знайшов. А ви ще запевняли, ніби у вас усе в цілковитому порядку! — Він добродушно засміявся: — Що, хлопче, мав бажання вирушити в морські мандри? Виходь з свого закутка! Ще трішки замалий для такої справи. І не дивися на мене так похмуро. Колись будеш радіти, що я тебе знайшов.
Патрон сердито пропхався вперед. Глянувши на хлопця, він стримав лайку,
— Це ти? — здивовано спитав він. І, повернувшись до чиновника, пояснив: — Це небіж П'єтро Бокко. Я накажу відпровадити його до дядька.
Він узяв у матроса лампу, а йому звелів відвести хлопця до месера Бокко і пояснити, що трапилося.
— Ось бачите, який добрий нюх у наших властей, — долетів самовдоволений голос чиновника до вух Марко, коли він піднімався на палубу.
Марко безвільно плівся за матросом. Він був так глибоко розчарований, що не звертав уваги на гарячкову метушню на кораблі, нічого не бачив і нічого не чув. З неба сіявся дощик. Схиливши голову, Марко крокував по грязюці й калюжах до Ріальто.
Матрос спробував втішити його, але Марко мовчав.
НІЧНИЙ ГІСТЬ
Коли Джованні повернувся після роботи додому, батька ще не було. Ернесто був-таки змушений позичити в месера Кельзі двісті цехінів. Він купив за них човна і відтоді щодня виїздив рибалити. Додому він повертався пізніше за всіх, щоб більше вловити риби. Борг не давав йому спокою. З рибальства ледве можна було прохарчуватися, а ще треба було платити проценти. А як піддати гроші? Щоб позбутися тяжких дум, Ернесто все частіше заходив у винарню, де залишав останнє сольдо.
Джованні думав про Марко. Йому хотілось допомогти товаришеві, однак хлопець не знав, як це зробити. Хвилинами йому навіть здавалося, що доля зовсім не лиха до Марко. Хтозна, як йому було б на чужині. Та коли Джованні згадував тугу Марко за далекими країнами, його сміливі мрії, він ще чіткіше усвідомлював, яким лихом було б для нього на багато років потрапити за монастирські стіни.
Зійшов місяць, засяяли зорі, заснули пташки. Джованні побачив крізь кущі, як мати Джіаніни запалила в своїй кімнатці свічку. Почувся скрип милиць — це додому повертався батько. Хлопець побіг йому назустріч.
— Ти, мабуть, давно вже мене чекаєш? — мовив Ернесто. — Довелося трішки затриматися, зате маємо непоганий улов.
По запаху вина, який тримався ще в складках батькової одежі, та й по блиску в очах Ернесто, Джованні збагнув, що той сьогодні добряче хильнув. Він був веселий, начебто позбувся всіх своїх турбот. В торбі він приніс кілька рибин. Джованні вийняв їх і приготував батькові вечерю. При цьому він розповідав, як його похвалив сьогодні майстер Бенедетто.
Слухаючи сина, Ернесто з насолодою уминав їжу. Від роботи і від випитого вина його пройняла непереборна втома. Зразу ж після вечері він ліг і заснув.
В маленькому будиночку стало тихо. Сон здолав і Джованні. Ні син, ні батько не чули, як за вікнами пролунали тихі кроки, не побачили темної постаті, яка обережно пройшла через палісадник.
Чиєсь обличчя схилилось до шибки — незнайомець намагався розглядіти ледь осяяну місячним світлом кімнату. Потім він постукав пальцем у шибку. Його не почули. Він повторив свій тихий, але настирливий стук. Першим прокинувся Джованні. Він підвівся на ліжку й прислухався. Батько ще спав.
Що його розбудило? Жодного звуку не чути. Певно, це йому приснилось. Він заспокоївся, ліг, але одразу ж знову схопився з постелі — хтось постукав ще раз.
За вікном пролунав знайомий низький голос:
— Джованні! Джованні!
Джованні скинув з себе ковдру, підбіг до вікна і притиснувся обличчям до шибки. Він ще не міг збагнути, чи це все дійсність, чи йому тільки привиділось.
Перед вікном, освітлений місяцем, стояв багато одягнений чоловік, дуже схожий на Паоло. Ось він посміхнувся і рукою показав хлопцеві, щоб той відчинив двері й впустив його. Коли Джованні побачив посмішку, він переконався, що це дійсно Паоло. Він кинувся до дверей, перевернувши по дорозі стілець, і, не відчуваючи болю, закричав:
— Тату! Прийшов Паоло! Прокиньтеся, тату! Ох, де ця защіпка!
Врешті йому вдалося вибратися з кімнати. Він відчинив сінешні двері і гукнув у пітьму:
— Паоло! Я знав, що ти повернешся.
Паоло обняв хлопця, підняв його вгору і так вніс до хати.
— Тихіше, Джованні! — прошепотів він.
— Що там скоїлось? — пролунав з кімнати голос Ернесто.
Джованні, ледве переводячи подих від міцних, дружніх обіймів, із слізьми радості в очах, вигукнув майже обурено:
— Тату, хіба ви не чуєте? Паоло повернувся!
Він кинувся в кімнату, обхопив батька, який підвівся на ліктях, за плечі і сказав:
— Погляньте, тату, Паоло знову в нас!
Тимчасом в кімнату зайшов і Паоло.
— Ернесто, це справді я. Прошу тебе: пусти мене на ніч.
— Паоло, живи в нас, скільки хочеш, — втрутився Джованні. Він не давав дорослим і слова сказати. — Тату, адже він може залишитись у нас назавжди. Правда? Скажіть йому!
Ернесто ствердно кивнув головою.
— Звичайно! Паоло може бути у нас, скільки схоче. А тепер сідай, Паоло, й відпочинь. Мабуть, добре набив собі ноги. А ти, Джованні, візьми й підсмаж йому риби.
Паоло затримав Джованні, який уже кинувся було до кухні. Він сказав, що не голодний, неабияк порадувавши цим хлопця, котрому зовсім не хотілось покидати кімнату. Кожне слово Паоло було йому цікаве, та й сам він збирався немало розповісти своєму старшому другові.
Тимчасом Ернесто встав і запалив лампу. Він з подивом оглянув пишне вбрання Паоло.
— Непоганий у тебе вигляд, Паоло. Ну, розказуй нам, що з тобою скоїлось. Ми вже насумувалися тут, коли ти зник… Аж ти ось знову прийшов.