Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Наморщивши чоло, Марко вийшов з кімнати.
— Він трохи замолодий, — сміючись, мовив Мафіо, — але душа в нього не з лопуцька.
Поки Марко жив під владою месера П'єтро Бокко, йому здавалося, що дні тягнуться старечою ходою. Тепер вони спливали, як вода в сріблястому струмку, що тече по розкішній красивій місцині. Знову, як і колись, Марко, Джіаніна та Джованні в недільні дні блукали по острову. Про минуле вони майже не згадували. В них тільки й розмови було, що про майбутню велику подорож
Тепер у житті Марко з'явилася ясна мета. Проминуло літо, осінь, і настав новий рік. Марко завжди був з батьком і Мафіо, коли вони займалися своїми торговельними справами. Це дало йому змогу глибше познайомитися із мистецтвом торгівлі й одержання зиску. Два рази на тиждень він, за бажанням батька, відвідував школу, в якій учені й сенатори навчали учнів, переважно з багатих і родовитих сімей, світських наук — математики, астрономії, географії, вчення про державу та іноземних мов. Марко вчився добре. Знав, що ці знання стануть йому не раз у пригоді під час їхньої великої подорожі.
Якось увечері Ніколо Поло покликав до себе сина. Це анітрохи не здивувало Марко. Останнім часом вони частенько сиділи разом у батьковій кімнаті. Ніколо й Мафіо розповідали про дивовижні пригоди в країні великого хана, а Марко — про матір і про все, що його хвилювало. Брати вже знали, як ставився до хлопця месер Бокко, і тому рішуче відхиляли його намагання зблизитися з ними. Марко не розповів їм тільки одного: про замах, вчинений на нього влітку 1268 року. Він і сам не розумів, чому досі мовчав про це.
Не дуже радісно було на серці в Мафіо й Ніколо, коли вони звеліли служниці покликати Марко. Обоє прийшли до висновку, що Марко виховується не так, як слід. Вони виконували найменше його бажання і прямо-таки танцювали під його дудку. Особливо не подобалася їм дружба хлопця з дітьми ремісників.
Хлопець весело ввійшов до кімнати, його трохи здивувала серйозність батька і дядька, однак це не зіпсувало його настрою. Він чемно вклонився і сказав:
— Ось і я.
Мафіо й Ніколо вирішили про себе, що на такого ввічливого хлопця, як Марко, не можна сердитись. Їхні обличчя трохи проясніли. Мафіо глянув на Ніколо, той, у свою чергу, подивився на Мафіо. Адже вони так і не домовились, кому першому звертатись до хлопця.
Дядько відкашлявся і… промовчав. Хіба йому належить говорити першим? Зрештою, не він же батько, а Ніколо.
— Що ви хочете від мене, тату, і ви, дядьку? У вас такий дивний вигляд, — сказав Марко.
— Нам треба з тобою серйозно поговорити, — мовив Ніколо. — Сину мій, так далі тривати не може. — Батько нахмурився.
Марко здивовано дивився на старших. Що трапилось? Чи не одержали вони поганої звістки? На обличчі хлопця не лишилося й сліду од веселості. Може, йдеться про їхню подорож?
Хлопцеві не довелося довго чекати пояснення.
Ніколо заговорив з сином розважливо, як говорять з молодшим товаришем. Він заявив, наголошуючи на своїх словах, що ні брат, ні він не потерплять більше тісної дружби Марко з дітьми ремісників. Марко ще ніколи не замислювався над цим. Та й хто б міг наштовхнути його на таку думку?
Хлопець довго щось обмірковував. Останнім часом він щиро полюбив батька й дядька і завжди слухався їх. Однак цієї вимоги Марко не міг виконати. Треба переконати їх, що вони діють несправедливо. Доки Марко житиме у Венеції, він не перестане товаришувати з Джованні і Джіаніною — надто багато пережили вони разом, і ці події міцно зв'язали їх між собою.
Раптом йому пригадався напад, який колись учинили на нього в провулку за базаром. Хіба ж тоді не Джованні врятував йому життя, сміливо кинувшись на незнайомця? Тепер він знав, що відповісти батькові.
— Тату, ви не знаєте, що Джованні врятував мені життя? — спитав Марко і з задоволенням помітив збентеження на обличчях Ніколо й Мафіо Поло.
— Якийсь злочинець хотів убити мене кинджалом. Тоді Джованні, як кішка, кинувся йому на спину. Якби не він, то я б давно не був живим. А ви забороняєте мені зустрічатися з ним.
— Про що це ти говориш? — різко спитав Ніколо Поло. — Ану, розказуй усе!
Марко обережно, щоб, бува, хвилюючись, чого не наплутати, почав свою розповідь.
Ніколо Поло, схопившись з свого місця, швидко ходив по кімнаті. Мафіо сидів біля столу, стиснувши кулаки.
— Тобі треба було сказати нам про це раніше, — мовив Мафіо.
— Йди спати, сину, — звелів батько, намагаючись стримати хвилювання. — А з месером П'єтро Бокко ми ще поговоримо, так поговоримо, що він запам'ятає нашу розмову на все життя.
Про заборону їздити на острів Мурано не було більше й мови. Марко пішов спати. Він бачив, як розхвилювались батько й Мафіо, і це трохи непокоїло його, однак у глибині душі хлопець був задоволений, що зумів заступитися за своїх друзів.
Ніколо й Мафіо Поло ще довго сиділи й розмовляли.
Невдовзі вони запросили до себе Паоло, який раз уже приходив до них. Брати розпитали його про замах, але Паоло розповів їм те саме, що вони чули від Марко. На жаль, він не міг повідомити нічого такого, що дало б їм підставу звинуватити месера Бокко у замаху на життя Марко. Але й почутого було досить, щоб переконати братів у вині П'єтро Бокко. Вони вирішили при першій-ліпшій нагоді поговорити з ним начистоту.
Вже більше року брати Поло жили у Венеції, з нетерпінням чекаючи звістки від Теобальдо ді-Вісконті. Нестримне бажання вирушити в дорогу не давало їм спокою, але, мабуть, чи не найбільше за всіх хвилювався Марко. Хоч Мафіо й Ніколо розповіли лише небагатьом близьким друзям про все пережите ними, серед купців скоро стало відомо, що брати привезли з собою великі багатства. І ось одного дня до них з'явився шановний шурин П'єтро Бокко, справи якого йшли не так добре, як він того хотів. Він вирішив попросити у своїх родичів великої позички для вигідної торговельної угоди.