Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Кілька років венеціанці жили при дворі хана, їздили по величезних просторах західної частини татарської держави. Війна між ханом Баркаєм та його братом Гулагу примусила їх виїхати до Бухари. Переправившись через Сир-Дар'ю, вони за вісімнадцять днів подолали пустиню Кизил-Кум. В Бухарі брати Поло провели три роки, придбавши за цей час ще чимало коштовних каменів.
Ще при дворі хана Баркая венеціанці познайомились з посланцем великого хана, постійна резиденція якого була далеко на сході, в Китаї, в місті Камбалі [12] . Мандрівники дізналися, що могутній хан Кублай мешкає у величезному палаці, який вміщає понад шість тисяч чоловік. Переказували, що ця грандіозна споруда, оточена з усіх боків парком, займає територію
12
Камбалі — старовинна назва Пекіна.
Чого тільки не говорили про казкові багатства великого хана. Однак венеціанці вирішили пересвідчитися в усьому на власні очі і тому з радістю прийняли запрошення ханського посланця вирушити з ним до двору його володаря. Більше року тривала нелегка подорож. Те, що вони побачили в столиці хана, набагато перевершило всі їхні сподівання.
Великий хан зустрів перших італійських гостей дуже гостинно і велів їм розповісти про володарів і народи, які проживають на заході. Особливо цікавився він військовим мистецтвом, немало розпитував про папу і про християнське вчення.
Одного дня він запропонував італійцям поїхати в Рим і від його імені попросити папу надіслати до нього сто вчених, які б познайомили мудреців його імперії з християнством і залучили б його народи до цієї віри. Брати Поло охоче погодились, тим паче, що в їхніх серцях давно вже горіло бажання повернутись на батьківщину.
За день до від'їзду хан Кублай передав їм золоту дощечку і листи для папи, писані татарською мовою. Щедро обдаровані італійці в супроводі офіцера виїхали з ханської резиденції. Одначе вже на другий день дороги їм довелося залишити свого провідника, оскільки він тяжко захворів. Далі вони мандрували самі, і золота дощечка скрізь розкривала перед ними кордони імперії й ворота міст.
Три роки пробули вони в дорозі, доки дісталися до берегів рідного моря.
Тепер Ніколо Поло намагався в думках уявити своє навернення на батьківщину — як він знову ступить на рідне подвір'я, як відчинить двері свого будинку. Але варто йому було сягнути думками далі, і в його пам'яті спливала єдина картина: вдалині зникають будиночки і люди прощально махають йому руками…
Хвилі билися в борт. Попутний вітер мчав корабель до червоного сонячного диска, який, щохвилини збільшуючись, поволі опускався в море.
— Сеньйор Поло, чи не бажаєте зіграти одну партію? — звернувся до нього капітан. — Нема рації цілими годинами дивитися на воду.
— Ваша правда, капітане, — відповів Поло. — Це аніскільки не прискорить і не уповільнить нашу мандрівку.
На початку квітня 1269 року Мафіо й Ніколо Поло, після чотирнадцятирічних блукань, вперше ступили на італійську землю в порту Тарент, почули італійську мову, пройшли, наче уві сні, через місто. Лише коли вони дістались до оповитих зеленню руїн старовинного грецького храму, до них повернулась, нарешті, здатність тверезо міркувати і властива їм рішучість. Мандрівники знали без слів, куди поїдуть далі. Продавши кілька діамантів, вони запаслися потрібною сумою грошей, придбали собі карету з двома швидкими кіньми і, найнявши п'ять охоронців, через два дні вирушили в дорогу. До них дійшла чутка, що в Неаполітанському королівстві і в папській державі діє розбійник, який завдає немало лиха багатим подорожнім. Ніколо сприйняв звістку з презирливою усмішкою, але обережний Мафіо сказав, що вони не для того чотирнадцять років проблукали по світу, щоб тепер потрапити до рук розбійників. Тому вони вирушили в дорогу під охороною озброєних найманців. Крім того, Мафіо й Ніколо придбали собі панцири та шпаги.
Старовинною римською військовою дорогою вони дісталися до папського посланця Теобальдо ді-Вісконті, який прийняв їх дуже привітно, вислухав їхню розповідь про далеку подорож і взяв лист від хана. Розпечатавши його, він наказав мандрівникам перекласти татарський текст на італійську мову, а сам уважно слухав кожне слово, спершись підборіддям на вузеньку
Під час короткої бесіди він обережно натякнув братам Поло, що, коли його оберуть папою, він прийме пропозицію хана і пошле в його імперію вчених ченців.
Мафіо й Ніколо Поло пішли від нього задоволені — доручення великого хана було виконано, послання потрапило в надійні руки.
Наступного дня брати знову сіли в карету і рушили додому, все ще в тому самому дорожньому вбранні, яке не скидали навіть під час аудієнції у Теобальдо ді-Вісконті.
Вони проїхали повз старовинний монастир на Монте Кассіно, поминули, нічого не підозрюючи, пристановище Короля полів і, залишивши позаду кордони папської держави, в'їхали в Тоскану, немов оточену величезним, квітучим садом, що розкинувся по горбах, луках і полях.
Прекрасна була їхня батьківщина. Мовчки відкинувшись на подушках, брати заплющили очі. Хотілося назавжди зберегти в пам'яті картину життєдайної, багатющої землі.
В Падуї вони відіслали охоронців додому, продали карету і решту шляху проїхали верхи на конях.
В дорозі брати Поло майже не розмовляли. Кожного обсіли думки, кожний намагався приборкати свої почуття.
Тихого, сонячного вечора вони досягли Местре, залишили там коней і найняли барку для подальшого шляху.
Лагуна дихала їм в обличчя свіжим вітерцем.
БАТЬКО
Справи месера П'єтро Бокко складалися непогано. З другої ескадри венеціанських кораблів надходили добрі вісті. Попереду чекали нові торговельні успіхи. Тільки племінник завдавав мало радості — запроторити його в монастирську школу виявилося не так легко. Старий прокуратор, який по цей бік Великого каналу вів справи опікунства сиріт і захисту їхнього майна, одного дня відвідав Марко Поло і з подивом довідався, що хлопець не має аніякісінького бажання вступати до монастиря. П'єтро Бокко ж говорив йому зовсім інше. Правда, він переконався, що Марко дійсно намагався втекти з міста, однак за таку хлопчачу витівку ще не заганяють проти волі в монастир. Прокуратор відмовився поставити свій підпис під документом про зарахування хлопця в монастирську школу і навіть в одній з гострих суперечок з П'єтро Бокко заявив, що коли він дізнається про зловживання, яких припускається месер Бокко при здійсненні опікунства, то притягне його до відповідальності. Тепер він здогадувався, чому купець зажадав кинути спадкоємця за монастирські мури.
Під час цієї розмови месер П'єтро Бокко намагався зберегти привітний вираз на обличчі і виявити до старого прокуратора якнайбільше запопадливості. Але додому повернувся розлючений. Він і в думці не мав відмовлятися від свого наміру, але збагнув, що краще буде поки що не вживати ніяких заходів. Прокураторові було вже вісімдесят два роки, й ходили чутки, що цього року він складе свої повноваження. Таким чином, залишалося тільки одне — чекати.
Кінчався квітень. Після відвідин прокуратора ув'язнення Марко Поло стало не таким суворим. Правда, біля нього все ще чатував слуга, котрому було наказано не допускати до хлопця нікого чужого, і Марко не міг вільно блукати по місту, як робив це раніш. Одначе свідомість того, що він не такий уже й беззахисний перед своїм дядьком, сповнювала серце хлопця вдоволенням. Ще більше, ніж розмова з старим прокуратором, його схвилювала принесена Джованні звістка про те, що Паоло повернувся і живе тепер у рибацькому селищі на острові Лідо. Цілими днями Марко розмірковував, як би йому зустрітися з Паоло. Хотілося побачити свого старшого друга, почути його тихий, сердечний голос, поплавати з ним, як раніше, по лагуні. Але саме тепер не можна було давати месеру П'єтро Бокко жодних підстав для звинувачення в непослуху. Погрози дядька примусили хлопця бути обережним.