Незвичайні пригоди Марко Поло

Мейнк Віллі

Каштан на подвір'ї перед кімнатою Марко стояв весь у цвіту. Хлопець сидів біля вікна, схилившись над книжкою. Джіаніна запалила свічки й пішла готувати вечерю. Було приємно відчувати, що вона тут, поблизу. Скільки разів в години його самотності Джіаніна допомагала йому добрим словом.

Хлопець сидів, тримаючи на колінах книжку, і чекав, поки повернеться Джіаніна, щоб при світлі свічок перекинутись з нею кількома словами. Раптом його вухо вловило надворі важкі кроки і чоловічі голоси. Незнайомці зупинились перед парадними дверима.

Марко насторожився.

Він почув, як відчинилися двері. Один чоловік вступив досередини, другий пішов геть. Марко підвівся і намацав кинджал. Хто б це мав бути такої пізньої години? В душі його раптом ворухнулась надія. Може, прийшов Паоло? Судячи по важких кроках, це й справді міг бути він. Марко радісно кинувся до дверей, відчинив їх і вже хотів вигукнути: «Паоло!», але слово завмерло в нього на вустах.

До кімнати зайшов високий, засмаглий чоловік. Він оглянувся навколо, ніби чогось шукаючи, врешті спинив свій погляд на Марко і довго дивився на нього. На його обличчі проступив вираз подиву, як у людини, котра побачила щось незрозуміле і водночас всім серцем бажане, однак не може збагнути, чи те, що вона бачить, — дійсність чи сон.

До кімнати зайшла з вечерею Джіаніна, поставила її на стіл і знову вийшла. Марко не помітив її. Трапилось щось дивне. Посеред кімнати стояв чужий чоловік з чорною бородою, в запорошеному дорожньому вбранні. Але що нагадують йому ці великі очі, вуси, лоб, ці зморшки, що пролягли од вилиць до куточків рота?

Свічка почала чадіти. «Треба вкоротити гніт», подумав Марко і, так, наче перед ним нікого й не було, пішов через кімнату.

Чужинець стежив за кожним рухом юнака. Нарешті він спитав:

— Як тебе звати?

Ті слова розвіяли чари. Чужоземець говорив зовсім не так, як говорять венеціанці.

— Спершу ви скажіть, хто ви такий! — войовниче промовив Марко. — Що вам треба від мене?

— Я Ніколо Поло! — сказав незнайомець, і на його обличчі промайнула тінь нетерпіння. Марко помітив її, він взагалі помічав у цю мить усе, тільки його думки переплутались.

— А я саме читав! — невлад мовив він. — Мене звати Марко.

— Марко Поло! — ніби сам до себе промовив гість, і потім голосніше спитав: — Ти не радий, що повернувся твій батько?

В Ніколо защеміло серце. Він здогадувався, що відбулись якісь зміни, хотів і водночас боявся спитати про дружину. Перед ним стояв його син, юнак з рисами свого батька, стрункий, високий, трохи похмурий від постійних роздумів.

Ніколо обняв сина.

— Я твій батько, — сказав він. — Поглянь на мене!

Марко притулився обличчям до запорошеної одежі і почав говорити щось незрозуміле для батька — слова, в яких відчувались заразом подив, нетерпіння, радість, задоволення і гордість. Раптом він відхилився від батька і сказав:

— Тепер П'єтро Бокко не зможе робити зі мною все, що схоче. Я знав, що ви обов'язково повернетесь, тату.

І, вимовивши ці слова, Марко

чомусь подумав про матір, поховану на кладовищі Сан-Міхеле. Почуття довіри до чужинця, який виявився його батьком, поступилося місцем внутрішній порожнечі, і та порожнеча вмить загасила усе інше.

— Мама померла, — сказав він. Хотів додати «тату», щоб приглушити цим біль, однак не зміг. Згадав, як мати з німим докором говорила про море, про кораблі й про далекі принадливі береги, і зрозумів, що її мовчазний докір стосувався і цього чужинця, котрий стояв перед ним — його батька.

— Ліонора померла, — беззвучно мовив Ніколо Поло.

— Її поховали на кладовищі Сан-Міхеле… тату!

— Я піду в свою кімнату… Пришли дівчину, хай постелить мені, я дуже втомився… Після чотирнадцятирічних мандрів справді можна втомитися. Ти кажеш, вона похована на кладовищі Сан-Міхеле? Гаразд, ну, я пішов…

Марко побачив на батьковому обличчі біль. Нікому б іншому не впав він у вічі. Але син побачив його. І йому здалося, ніби батько зачинив перед ним двері до свого серця.

Прямо, не горблячись, батько вийшов з кімнати. Марко поклав на місце книгу. Пахло горілим гнотом. Марко зайшов на кухню і сказав Джіаніні:

— Повернувся мій батько… Він утомився… Ти повинна зрозуміти це: чотирнадцять років він їздив по світу. Завтра підеш до Джованні і скажеш, що повернувся мій батько. Тепер усе буде добре.

Цієї ночі Марко майже не спав. Зустрівши вранці на сходах свого наглядача, він сказав йому:

— Я більше не хочу вас тут бачити. Ідіть до мого дядька і передайте йому це!

Батько ще спав. Марко кілька разів тихенько прокрадався під двері, сподіваючись вловити бодай найменше шарудіння. Нарешті він почув якийсь шум, однак зайти не наважився. Може, він і відчинив би двері, коли б знав, що постіль у кімнаті була не зім'ята, а батько до ранку просидів біля столу, спершись головою на руки.

Тимчасом слуга месера Бокко чимдуж подався до свого пана й передав йому слова племінника. Месер П'єтро Бокко тільки й ждав цього. Замкнувши склад, він одразу ж пішов до Марко, обдумуючи по дорозі, яким би чином спровокувати хлопця на нові непродумані вчинки.

Марко зустрів його з холодною привітністю і, перш ніж дядько встиг промовити завчену фразу, сказав йому таке, що той аж оторопів з подиву:

— Дядьку, вчора ввечері повернувся мій батько. Він буде радий вітати вас.

Не дослухавши речення до кінця, месер Бокко вже знав, що це не вигадка племінника. Мозок його гарячково працював.

— Де він? — спитав месер Бокко, насилу ховаючи своє збентеження.

Марко показав рукою на двері, однак у ту ж мить збагнув, що буде погано, якщо дядько перший поговорить з батьком. Та було вже пізно. П'єтро Бокко, навіть не глянувши більше на племінника, вибіг з кімнати.

Розмова Ніколо Поло з шурином тривала дуже довго. Марко схвильовано ходив по кімнаті, кілька разів виходив у коридор, намагаючись підслухати, про що говорять дядько з батьком.

Джіаніна принесла йому сніданок.