Незвичайні пригоди Марко Поло

Мейнк Віллі

Матео замовк. Ніхто не підгонив його.

Він сперся ліктями на стіл, втупивши погляд у свої кулаки. Вино в склянках колихалось від поштовхів корабля.

— Тоді я вмовив капітана Антоніо таємно взяти мене на корабель. Я просто боявся, що твій батько скаже: «Ні, Матео, ви нам не потрібні». І ось я сиджу перед тобою і говорю те, про що нікому не хотів говорити.

— Так, — озвався Антоніо, — а вітер дме добрий. Коли б тільки він не притих.

— Я допоможу вам, Матео, — сказав Марко. — Ви обов'язково залишитесь з нами.

Я дуже радий. Зачекайте, я одразу ж поговорю з батьком.

Марко повернувся на палубу і знову сів на своє колишнє місце.

— Що це за таємниці ти завів з капітаном? — спитав його Мафіо.

— Тату, я хотів вам щось сказати…

— Що трапилось?

— А мені не можна знати про це? — запитав Мафіо.

— Та ні, я хочу поговорити з вами обома.

І Марко розповів про те, що йому тільки-но довелося пережити в каюті капітана. Він палко просив задовольнити прохання Матео.

Ніколо й Мафіо знали Матео, знали про його відчайдушні контрабандистські операції. Вся Венеція говорила про них. Брати порозумілись одним поглядом. Марко, стримуючи легке занепокоєння, дивився на них.

— Ми ще подивимось на твого капітана Матео, — сказав Мафіо Поло, встаючи з свого місця. — Як ти гадаєш, Ніколо, візьмемо його з собою, коли він сподобається нам, чи ні?

— Ходімо до нього, Мафіо!

— Він вам обов'язково сподобається, дядьку, — переконував Марко. — Він майже такий самісінький, як ви.

— Он як! Ну, подивимось!

Корабель плив неподалік від берега. Вдалині бовваніли темні силуети гір. Море билося об круті скелі.

Марко нетерпляче чекав батька й Мафіо. Вже минуло стільки часу, а вони ще й досі не повернулися. Берег поволі розтанув удалині. Знову перед очима розкинулась одноманітна картина: море і небо.

Нарешті брати повернулись. Їх супроводжував капітан Антоніо.

— Ну, то як, тату? — спитав Марко. — Чом ви не привели з собою Матео?

— Е ні, так просто це не робиться, — відповів Мафіо. — Після добровільного ув'язнення у нього такий дикий вигляд, що він перелякає наших ченців. Завтра вранці капітан Антоніо познайомить його з усіма.

— Значить, він залишиться з нами? — радісно вигукнув Марко.

Ніколо Поло ствердно кивнув головою.

— Мені здається, він путяща людина, — сказав Мафіо.

Капітан Антоніо побіг по палубі, з надмірним запалом роздаючи накази. Матроси ще старанніше взялися до своїх справ. Погожий вітер підганяв корабель.

Минали дні і ночі. Море вже було не таким пустельним. Назустріч пливли кораблі й галери. Але берега все ще не було видно. Матео аж сяяв од щастя, коли ставав на зміну штурманові. Марко не відходив від нього. Одного ранку вони побачили на горизонті землю. Біля підніжжя гірського пасма розкинулось невеличке місто. Білі й жовті будиночки з плескатими дахами облямували бухту. Це було узбережжя Вірменії.

— Ось ми й приїхали! — сказав Матео. — А шкода! Море було таке чудесне!

ВІЙНА

У ВІРМЕНІЇ

Люди говорили приглушено і злякано озиралися навкруги, немов чекали на свою голову нового лиха. Містом пронеслась війна, руйнуючи будинки, топлячи кораблі, списами й стрілами шматуючи закривавлені тіла.

Осяяна осіннім сонцем, гавань Лайї здавалась мертвою. Понад берегом росли пальми. Темні гори оточували блакитну мерехтливу бухту.

Ніколо й Мафіо Поло пішли до селища венеціанських купців. Два роки тому вони виїхали звідси на батьківщину. Тоді Лайя була квітучим торговельним містом; на її вулицях можна було зустріти купців з Венеції і Генуї, з Багдада й Ормуса, людей з усіх країн світу. Тепер усе лежало в руїнах. Матері полохливо забирали своїх дітей, коли вулицями проходили чужоземці.

Що ж трапилось?

Месер Неллі, єдиний венеціанець, який ще залишився в Лайї, зустрів їх із щирою радістю і запросив до себе додому. Від нього вони й дізналися, що трапилося в місті кілька тижнів тому.

Єгипетський султан Байбарс з величезним військом вдерся у Вірменію і спустошив десятки міст і сіл. Столицю Сіз було захоплено й розграбовано, палаци й сади зруйновано.

Коли жителі Лайї дізналися про наближення ворожого війська, вони повтікали в гори або кинулись шукати рятунку на кораблях, які стояли в порту. Солдати султана пограбували покинуте місто, а потому спалили його. Кораблі було захоплено й потоплено. Дві тисячі вірмен і франків загинуло під час цієї навали.

— А де ви ховалися? — спитав Мафіо Поло.

— Я втік разом з вірменськими торговцями в гори. Коли ворожі війська вийшли з міста, ми повернулися. Наше селище було розграбоване, але, на щастя, не зруйноване. Згодом почали потроху повертатися й жителі.

— Значить, тепер мандрувати небезпечно? — спитав Ніколо Поло.

— Я не боягуз, — відповів Неллі, — але вночі не ходжу по вулицях.

Брати пішли в порт. Вони були зовні не схожі: Мафіо Поло — присадкуватий, із грубим, насмішкуватим обличчям, а Ніколо — стрункий, жилавий, з різко окресленим лицем. Але вони завжди розуміли один одного без слів. Зараз кожен з них вичікував, хто першим заговорить про потаємну турботу, що гнітила їхні серця.

— Можна відіслати Марко назад у Венецію разом з капітаном Антоніо, — сказав Мафіо.

— Можна.

Вони трохи помовчали. Море блищало проти сонця, аж очі сліпило. Корабель на ньому здавався чорною тінню.

— А що він робитиме у Венеції? — спитав Ніколо. — Сам у Венеції…

— Нехай краще залишається з нами. Та й чи витримає він, коли ми відішлемо його назад?

Брати переправились на корабель і піднялися на палубу. Там їх з нетерпінням чекали капітан Матео і Марко. Вони вже знали про війну.