Незвичайні пригоди Марко Поло

Мейнк Віллі

Він витер з чола піт. Джульєта терпляче слухала його слова. Попереду йшли п'ятнадцять верблюдів. Спокійно трюхикали непоказні віслюки.

— Ти навіть не уявляєш, яка чудова Венеція о цій порі року. З моря повіває свіжий вітерець. Ти бачила коли-небудь місто, що стоїть посеред води? Ні, цього тобі не уявити. Я вже не кажу про палаци й мости.

Матео через силу ворушив пересохлим язиком. І все ж таки він не змовкав, йому немов легше було від розмови.

— Уяви собі, з усіх боків ти оточена водою. І варто занурити в ту

воду руку, як по всьому тілу розливається прохолода. Тоді почуваєш себе, як риба, котру ще не віднесли на базар.

Караван здіймав хмари куряви, яка сірим шаром лягала на траву й дерева. Серед пожовклого листя пурхали строкаті папуги. Тетеруки й фазани злітали з-під самих копит Джульєти і шугали в кущі. Капітан Матео попустив повід. Кобила не квапилась, адже попереду ще виднівся караван.

Дорога проходила через гірське селище. Обабіч неї тулились убогі хижки з фінікових пальм, вкриті лапатим листям. З-за низеньких глиняних мурів виглядали густі садки, в яких визрівали волоські горіхи, цитрини, смокви і гранати. На вулиці не видно було жодної душі. В обідню спеку села тут ніби вимирали.

Марко їхав поряд з батьком. Стрункий, жилавий, засмаглий від постійної спеки, він міцно тримався в сідлі, впевнено скеровуючи кожен рух коня. Юнак став добрим верхівцем. Як і джигіти, він не пропускав нагоди, щоб показати свою вправність у верховій їзді. Правда, сьогодні він намагався не робити зайвих рухів. Захищаючись від сонця, Марко обмотав голову вузенькою білою хустиною.

— Де Матео?

Запитання батька вивело Марко з дрімотного стану. Він оглянувся. Дядько Мафіо був сам. Позад нього їхав Хасан-бек. Дорога повужчала — вони наближалися до вершечка гори.

— Матео не видно. Я вернусь назад, — сказав Марко.

— Гаразд. Але не заїжджай далеко. Якщо не знайдеш Матео, повідом про це джигітів.

— Добре, тату.

Несподіване доручення освіжило Марко, немов прохолодний напій. Він звернув убік. Мафіо, клюючи носом, проїхав повз нього.

— Куди ви зібралися, бег Поло? — спитав його Хасан-бек, гострим оком оглядаючи навколишню місцевість.

— А вам яке діло? — нечутно пробурмотів Марко, але вголос промовив: — Я зараз повернусь.

— Не од'їжджайте далеко від каравану, — гукнув, услід йому Хасан-бек.

Марко роздратовано ляснув у повітрі канчуком. Чого цей Хасан-бек турбується про нього? Досить того, що йому надокучають своїми вказівками батько й Мафіо.

Повз нього проїжджали коні й мули, віслюки й верблюди з своїми погоничами. Джигіти розтягнулися вздовж усього каравану. Марко спитав одного з них, чи не бачив він капітана Матео. Але джигіт тільки співчутливо знизав плечима. Марко вирішив зачекати. У повітрі хмарами носились мухи й комарі. Марко відмахувався від них канчуком. Кінь неспокійно гарцював на місці.

В цю мить останні верблюди зникли за поворотом. Може, слід повернутись, так і не знайшовши Матео? Вдалині затих стукіт копит і крики

погоничів, і раптом запала незвична тиша. Здавалось, рослини припинили свій ріст під убивчим промінням сонця, квіти зів'яли і втратили свої барви, дерева стали схожими на кам'яні колони. І лише всілякий непотріб продовжував жити: мухи, комарі, отруйні павуки, змії.

Де ж дівся капітан Матео?

Караван проходив через гори, в яких жили розбійницькі племена караунасців. До Ормуса звідси було три дні їзди. Батько попереджав його, щоб він був обережним.

— Матео! — гукнув Марко, але його голос потонув в задушливому повітрі. Тоді він пришпорив коня і галопом помчав назад до селища. Раптом його обличчя потемніло від гніву: він побачив біля колодязя Матео серед одягнутих у біле людей, з темнобрунатними обличчями.

Матео саме вмочив у шкіряне відро хустку, витер нею обличчя, потім провів ганчіркою по спині Джульєти. Гнів Марко швидко минув.

— Капітане Матео, — гукнув він, — їдьмо! Караван уже на горі. А то зовсім не доженете його!

— Добре, Марко, що ти тут! — Матео спустив відро в колодязь, знову витяг його вірьовкою нагору, водночас пильно стежачи за людьми, які стояли навколо нього.

— Може, хоч ти поясниш мені, що це за богом прокляті головорізи зібралися біля мене? Не злазь з коня, Марко! Тут щось не так. Ей, ти, чортова борода, а забери-но геть свої смердючі пальці! — сердито крикнув Матео. Один з тих, що в білому, спробував узяти коня Марко за повід. Але Матео схопив його за руку і підтягнув до себе.

— Ану, друже, спокійно, бо полетиш у колодязь! Не злазь із коня, Марко!

Він підштовхнув чоловіка в білій одежі до Джульєти. Той спробував звільнитися, але йому забракло сил вирватись з могутніх рук капітана Матео. Від болю на шиї і на лобі в нього надулися сині жили. Одержавши доброго стусана, він одлетів на кілька кроків. Матео тимчасом не випускав з поля зору й інших. Здавалось, ті не знають, що їм робити з таким велетнем.

Матео знову сів у сідло. В цю мить він почув чиюсь команду. З хижок вискочили озброєні люди і, щось люто вигукуючи, кинулись до колодязя. Повз саме плече Марко просвистів спис. Другий впився в стегно Джульєти. Кобила здибилася і рвонулась на розбійників. Кров цебеніла з її тіла. Раптом її передні ноги підломилися, і вона впала. Матео полетів наперед, однак у ту ж мить схопився з землі і витягнув свого меча.

«Це караунасці», подумав Марко. Він нарахував десять чи одинадцять чоловік, крім трьох беззбройних, що побігли назад у будинок. Напружений до краю мозок підказав йому про небезпеку. Він інстинктивно скорчився і щільно притиснувся до гриви коня. Над самісінькою його головою пролетів спис. Хлопець круто повернув коня і збив з ніг розбійника. Другого повалив мечем. Одежа прилипла йому до тіла, волосся змокріло, немов після купання. Кінь, неспокійно гарцюючи, почав віддалятися від місця бою.