Незвичайні пригоди Марко Поло

Мейнк Віллі

Поховали його в саду, між двома високими деревами. На захист від хижих звірів могилу прикрили важкими каменями.

— Ось де він знайшов собі спочинок. Ніхто його не знав, ніхто не любив. Віра його — не наша. Але він був мужньою людиною. Прощайте, Хасан-бек!

НАЙДОРОЖЧА І НАЙЧУДЕСНІША РІЧ У СВІТІ — ВОДА

Венеціанці залишили Ормус в час збору фініків, їхній маленький караван вирушив у супроводі Хаджі-Мухаммеда й загону

джигітів. Сонце пекло немилосердно. Десятки років люди не знали такого жаркого літа. Ніколо й Мафіо Поло квапили погоничів. В Ормусі у них непогано склалися справи, і тепер вони мали намір якомога швидше поминувши Персію, за кілька місяців дістатися до великої караванної дороги на сході.

Вони їхали родючою рівниною на північ до міста Кірмана. Їх вів старий, досвідчений караван-баша Насреддін. Персидський купець розхвалював його, як найнадійнішу людину в Кірманському королівстві. Насреддін був низенький і худорлявий. Сонце й вітри глибоко покарбували його обличчя. Це була людина надзвичайної фантазії. Коли він говорив, всі зморшки на його обличчі оживали, і воно ставало то радісним, то сумним, то мудрим, то простодушним. В такі хвилини його очі під густими білими бровами наче доповнювали зміст його слів.

Марко любив розмовляти з старим.

— Країна, по якій ми їдемо, родюча, — говорив Насреддін молодому мандрівникові. — Але я б вам не радив куштувати хліб, який тут росте.

Марко запитливо глянув на нього.

— На смак він такий самий гіркий, як і вода в колодязі.

Насреддін не перебільшував. Мандрівникам справді довелося звикати до гіркого хліба, котрий зростав на солонцях. Караван-баша пояснив це дивне явище по-своєму.

— Бачите, тутешня земля виросла з моря. Індійське море тягнеться під землею аж до міста Кірмана. Нема нічого дивного в тому, що наш хліб гіркий.

Насреддін з хитрим виразом на обличчі спостерігав, як подіяли його слова. Коли ж Марко іронічно посміхнувся, старий вжив усе своє красномовство:

— Повірте старому Насреддіну! Ми їдемо над морем. Одного чудового дня земний покрив не витримає і провалиться в море. В одну мить Кірман опиниться на узбережжі. Я вже зараз уявляю, як до міста причалюють індійські кораблі, навантажені слоновою кісткою і приправами.

Насреддін любив ставити собі запитання і одразу ж відповідати на них.

— Що найдорожче і найчудовіше в житті? Ви думаєте — золото? За золото можна купити все: квіти, коней, палаци, коштовні камені, рабів і рабинь. Але ж хіба солона вода посолодшає, якщо я вставлю в неї квіти? Найстрашніше для людини — спрага. Ви зрозумієте мене, коли нам доведеться їхати через пустелю. Спрага страшніша за татарську навалу часів Чингісхана. Від спраги тварини падають у гарячий пісок. Люди втрачають силу і стають злими. Проколюють кинджалами тіла звірів і випивають їхню гарячу кров. Чого ж варті тоді багатства? Що я зроблю з золотом? Нічого! Тепер ви розумієте, що найдорожче й найпрекрасніше в житті?

Через кілька днів мандрівники ввійшли в Кірман.

Поживши трохи в домі персидського

купця, який приймав їх з найщирішою гостинністю, вони вирушили до міста Балх, розташованого на великому східному караванному шляху. Хаджі-Мухаммед провів їх до міських воріт. На прощання він сказав Марко:

— Месер Поло, мій скромний дім завжди до ваших послуг. Коли на зворотному шляху ви будете проїжджати через Кірман, не забудьте завітати до мене.

Марко сердечно попрощався з ним. Але думав він не про повернення. Він прагнув уперед.

Через чотири дні почалася пустеля. Протягом трьох. днів караван не бачив жодного людського житла, жодного куща, жодної квітки. Піщаний грунт подекуди був укритий шаром солі, яка своїм кольором нагадувала брудний сніг.

Безконечною здавалася дорога через пустелю. Марко забув лік дням і ночам. Мертве жовте піщане море втомлювало очі. Доводилось пити теплу воду з шкіряних бурдюків і потому через силу давитися сухою їжею. Жодного колодязя, жодної річки, ба навіть поганої калюжі. Одного дня здійнявся вітер і погнав перед собою піщані смерчі. Небо вкрилося сірими хмарами і, нарешті, сипнув дощ. Люди й тварини піднімали голови і спраглими ротами ловили воду.

— Слава аллаху! — сказав Насреддін.

— Дарунок божий! — захоплено вигукнув Матео. Слуги й погоничі, розставивши на піску весь посуд, який мали при собі, ловили кожну краплину.

Потім тільки й розмов було що про цей короткочасний дощ.

Нарешті на горизонті з'явилися темні обриси гір.

— Я вже чую запах води в долині, — сказав Насреддін. — Невже ви не помічаєте, як змінилося повітря? Завтра вранці ми будемо в Шібірхані.

ДІВЧИНА З ЯСНИМИ ОЧИМА

На північно-східному кордоні Персії лежить місто Балх. Колись воно звалося «Аму аль Булад», тобто «Мати Міст». Жителі його розповідали, ніби багато сотень років тому Александр Македонський одружився тут з дочкою персидського короля Дарія.

Та ось настав страшний 1220 рік. Все населення міста вийшло з подарунками назустріч жорстокому татарському володарю Чингіс-хану. Люди думали врятувати своє життя і своє місто. Але Чингіс-хан не знав жалю. Він наказав знищити місто, а його жителів повбивати.

Відтоді минуло п'ятдесят років. Та все ще лежала в руїнах чудесна мечеть, і розбиті й спалені будинки нагадували про страхітливе спустошення.

На невеличкій площі попід розваленим муром сиділи й стояли жінки, чоловіки й діти, всього чоловік з п'ятдесят. Це були раби. Одні байдуже дивились поперед себе, інші копирсалися в своїх злиденних клунках з одежею або сиділи, нерухомо притулившись спиною до стіни, доки їх не виводив з заціпеніння окрик чи удар хазяїна.

День був похмурий. З гір повівав осінній вітер. Покупців було мало, і тому работорговці походжали злі й роздратовані.