Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Марко хотів було піти за ним, але батько гукнув його:
— Залишся тут! Коли ти, нарешті, зрозумієш, що ми купці, а не благодійники?
Ашіма злякано зіщулилась, коли Матео ввірвався в кімнату. «Зараз він уб'є мене», подумала вона і, закривши лице руками, низько схилила голову. Тремтячи від страху, вона чекала ударів.
Важка рука погладила її по голові, і дівчина почула глухий голос. Чужинець щось говорив своєю мовою.
— Не бійся, дівчинко! За кого ти вважаєш капітана Матео? Я служив солдатом у іспанського короля. Вороги, побачивши мене, кидались урозтіч.
Він сів біля Ашіми і задумався.
Здавалось, минули цілі години, поки, нарешті, повернувся Марко. Обличчя його розчервонілося від радісного збудження.
— Матео, дівчина їде з нами, — вигукнув він. — Не сумуй!
— Як же це ти владнав? — здивовано запитав Матео.
— Вони зі мною трошки-таки рахуються, — з гордістю відповів Марко. — Та й до того ж дядько Мафіо був на моєму боці.
— Ну, Марко, ти мене вдруге витягнув з ями, а крім мене, ще й оцю дівчину.
Ашіма відчула щось радісне. Велетень знову сміявся. Вона встала і вклонилася їм обом.
В ДОЛИНІ АНГЕЛА СМЕРТІ
Вони їхали на своїх конях через королівство Бадахшан. Час від часу Ніколо Поло занепокоєно поглядав на небо.
— Скоро піде сніг, — сказав він братові.
— Доведеться чекати весни, — відповів Мафіо.
І обоє подумали про дорогу через країну мовчазних льодовиків Бам-і-Дуньях або Дах Світу, як називали її тамтешні жителі.
Вітер гуляв серед високих гір, вривався в долини й низини, приносячи з собою крижаний подих верховіть. Листя на деревах по-осінньому зів'яло і вкрило землю шурхітливим килимом. В сірому безхмарному небі літали коршуни, шуліки і соколи.
Марко їхав поряд з караван-башею. Розбита безліччю копит дорога тяглася вздовж великої річки. В затишній бухті стояв човен. Тримаючи напоготові спис, рибалка висліджував у прозорій воді свою здобич. На схилах високої гори пасся табун диких овець. Марко бачив, як тварини, відчувши небезпеку, тривожно підняли голови. В цю мить з засідки вилетіла стріла. Найбільший баран, що пасся на краю табуна, підскочив угору і' впав на землю. Він судорожно забився, підняв голову і враз непорушно розтягнувся на землі. Стадо, мов вітер, помчало в гори. Тоді з кущів вийшов високий, одягнений у звірячі шкури мисливець і, не звертаючи уваги на караван, вправними рухами почав оббіловувати убиту тварину.
— Бадахшан — багата країна, — сказав Насреддін. — Ви поїдьте до гори Сікінан. Там можна знайти найкоштовніші в світі рубіни. Татарські хани носять їх у золотій оправі на халатах замість ґудзиків. Ні, краще не їдьте до Сікінану, бег Поло. — Покарбоване зморшками обличчя Насреддіна враз спохмурніло. — Король під страхом смерті заборонив викопувати рубіни. Мабуть, не дурний володар. Розуміє, що ці камінці швидко втратять ціну, якщо кожен зможе брати їх, скільки йому забажається. Він каже, що рубіни належать тільки йому. І дуже обережно витрачає їх. Посилає в подарунок князям і королям, віддає як данину своєму володарю, монгольському імператору, деякі рубіни обмінює на золото. Хитрий король… Принагідно дарує їх і чужинцям, які проїжджають через його країну.
Коні бігли швидкою риссю по кам'янистій дорозі. Вони мали такі міцні копита, що їх навіть не треба було підковувати. Ці коні могли мчати галопом по вузеньких скелястих доріжках на найкрутіші гори. Жителі країни запевняли, що ще недавно у цих місцях водились коні, які походили від знаменитого Буцефалоса Александра Македонського. Вони від народження мали на лобі мітку. Розводив таких коней дядько короля. Він не схотів поступитися своїми правами перед володарем і за це був страчений, його вдова, сповнена відчаю і гніву, наказала передушити всіх тварин. Так зникла назавжди знаменита порода.
Насреддін притримав свого рисака. Вони саме під'їхали до краю скелястого плато. Перед ними в глибоку ущелину зривався водоспад. Вітер кидав в обличчя мандрівників дрібний водяний пил.
— Погляньте, юний пане, — сказав Насреддін, — онде Сікінан. — Він показав на високу гору, що здіймалася над іншими вершинами. — До неї два дні їзди.
— У мене немає бажання втрачати голову, — відповів Марко.
Насреддін урочисто підняв руку і прошепотів:
— Хай вас захистить аллах!
Ашіма їхала разом з Матео в кінці каравану. Вісім днів тому вони покинули Балх. Дівчину все ще гнітили спогади про базар работорговців, про жорстокі удари, про жахливий нічліг і залізні кайдани. Досі ще ніхто не бачив її посмішки. На її юному, майже дитячому обличчі немов закам'янів вираз страждання. Вона опиралася всевладному почуттю щастя, що заполонювало її серце і, здригаючись, наслухалася до прикрих голосів страху й недовіри.
Ті губи нечутно вимовляли ім'я: «Матео». Чуже, але прекрасне слово.
Голоси нашіптували їй: «Зачекай. Він купив тебе за сто дукатів… Ніхто не викидає задарма своїх грошей… Хіба ти не знаєш, що люди злі?.. Але ж жінка, що сиділа поруч з тобою, така ж рабиня, як і ти, дала тобі хліба… А Матео подарував тобі коня і шовковий, підбитий хутром халат… Хто він такий, цей чужинець? Добрий чарівник, бог, котрий звільнив тебе?»
Такі думки товпилися у її голові, піднімались до осяйних вершин і звідти падали в темні прірви.
Безвітряний вечір спускався з гір у долини й низини.
Караван досягнув невеличкого міста. Ашіма несміливо зиркнула на Матео. Дівчина відчувала, що його гнітить якась турбота.
Худе тіло Ашіми облягала м'яка хутряна одежа. Рани на ній уже загоїлись, боліли лишень кісточки ніг, коли вона вдаряла ними об стремена.
В караван-сараї дівчина перша зіскочила на землю. Вона одводила коней, вносила для купців шовкові подушки й килими і узагалі намагалася будь-чим прислужити мандрівникам.
— Сідай-но, Ашіма, — буркітливо сказав їй Матео, показуючи на одну з подушок. — Ти й досі ще худенька, як кізка, але ми тебе все одно відгодуємо.
Дівчина глянула на нього стурбовано й з острахом. Він помітив її лякливий погляд.
— Не бійся, Ашіма! — Він намагався пригадати ті окремі персидські слова, які вивчив по дорозі. — Не бійся, ти залишишся з нами.
Він лагідно посміхнувся.
— Лягай спати, кізочко. А я ще піду трошки погуляю надворі. — Кивнувши їй, він вийшов з караван-сарая.