Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Наближався вечір. Ватажок караунасців, маленький, товстий чоловічок, з задоволенням оглядав здобич: шовкові тканини, килими, мішки з пшеницею і рисом, тюки бавовни, хутра і багато іншого добра. На його широкому, товстощокому обличчі з чорними вусами проступив вираз жадоби і задоволення. Караунасці мовчки чекали на розподіл награбованого. І тільки діти не могли стримати вигуків захоплення.
Сонне сідало за лісом, щедро заливаючи гори рожевими барвами. В хижках лежали вбиті в сутичці розбійники, і їхні жінки, підібгавши
Охоронець розмірковував над своєю гіркою долею, що примусила його охороняти полонених у той час, коли інші ділили здобич.
— Ей, ти, шакал, сиди тихо! — сердито закричав він.
Просунувши списа крізь дерев'яні грати у глибоку яму, він спробував ударити полоненого, якому увірвався терпець. І раптом міцний ривок кинув його на грати. Ударившись головою об залізний замок, вартовий залишився лежати, оглушений.
Полонений на дні ями тримав у закривавленій руці спис розбійника. Він вирвав його з рук караунасця, схопившись за гостре вістря.
— Гей, ти, чорношкірий сатана! — лютував Матео, кривлячись від болю. — Постривай, зараз я тебе полоскочу твоїм власним списом.
Минула хвилина або й більше, поки Матео у своїй тісній земляній в'язниці зміг обернути спис вістрям догори. Поставивши спис на долоню, він щосили штовхнув його крізь грати, але влучив у дерево. Вартовий відскочив і, похитуючись, побіг геть. Його проводжав переможний регіт полоненого.
Капітан Матео сів у кутку, оддер від одежі клаптину і обв'язав нею свою закривавлену долоню. Тепер він принаймні мав зброю, якою вирішив відбиватися до кінця.
Тимчасом вартовий трохи отямився, його пройняв страх. Лютий велетень, небезпечний і без зброї, вирвав у нього списа. Караунасець уявив, як реготатимуть товариші, дізнавшись про цю халепу. З яким презирством дивитиметься на нього ватажок! З соромом і ганьбою його кинуть до цієї ж в'язниці.
Нещасливий охоронець підповз до ями і спробував обережно заглянути досередини. Та тільки-но він висунув голову за край ями, як полонений знову жбурнув списа. Вартовий відсахнувся назад. Тоді він почав просити капітана Матео віддати списа, обіцяючи йому за це кобиляче молоко, пшеничні млинці, шматок баранини і кумис.
Матео, хоч і не зрозумів жодного слова, однак здогадався, що охоронець йому щось обіцяє. Адже зброя була в руці Матео, і це справляло на вартового належне враження. Тепер уже капітана не так мучив сором, що він сидить, як собака, у смердючій дірі. «Наберись духу, Матео, — сказав він сам до себе, — а то загинеш тут нізащо». Турбувала його також доля Марко, котрий через нього наразився на страшну небезпеку.
— Ходи-но сюди, голубчику! — покликав він спокійним, голосом. — Давай поговоримо!
Темношкіре обличчя, на якому блищали перелякані очі, повільно висунулося з-за краю ями.
— Ходи-по сюди, собачий сину, я тебе не чіпатиму! —
Вартовий озирнувся на всі боки. Поволі спадали сутінки. Його товариші все ще ділили здобич. Він радо кивнув головою і жестами пояснив Матео, що виконає його бажання.
Як тільки він побіг, Матео взявся до діла. Він одламав вістря списа і почав видовбувати у твердій стіні приступки. В земляній в'язниці стало зовсім темно. На небі проступили перші зірки.
Раптом до слуху Матео долинув приглушений стогін. Здавалось, наче він іде з-під землі. Капітан Матео завмер і прислухався. Тепер він уже розрізняв кволі поклики. Хтось називав його ім'я. Матео не боявся ні людей, ні чортів, але цей примарний голос нагнав на нього добрячого страху. Чи не смерть кличе його до себе?
В'язниця, в якій він сидів, була на краю села. Гомін уже вщух. Не чутно було ні валування собак, ні щебетання пташок на деревах. Затихло й голосіння жінок.
— Хто мене гукає? — спитав Матео, але його громовий голос поглинула тісна яма. Він знову прислухався і знову почув своє ім'я. Вловивши перські слова, Матео з полегшенням зітхнув. Йому пригадалось, що в караунасців було чотири ями для полонених. Значить, окрім нього, тут десь недалеко сидить ще один в'язень.
— Хто там? — гукнув Матео. — Назвіть своє ім'я!
— Хасан-бек.
— Зачекайте, Хасан-бек. Я зараз спробую вибратися з цієї паскудної дірки. Може, мені вдасться допомогти вам.
І він знову з гарячковою поквапливістю взявся за роботу. Розмовляти було ніколи. Те, про що він тільки догадувався, тепер підтвердилось. На караван вчинено напад. Але де ж інші? Що сталося з Ніколо й Мафіо Поло? Де Марко?
Вганяючи глибоко в стіну вістря списа і користуючись ним, як держаком, Матео спробував вибратися по приступках нагору. Однак скоро переконався, що його спроби марні. Ледве подолавши кілька приступок, він втрачав рівновагу і падав на дно. Дістатися по стіні, яка звужувалася вгорі, до дерев'яних ґрат було неможливо. Тепер капітан зрозумів, що яма стала для нього справжньою могилою.
Йому лишалася єдина втіха — розмовляти з Хасан-беком. Але й це виявлялося неможливим, бо ж Матео не знав по-персидськи, а Хасан-бек — по-італійськи. Капітан зажурено сидів на дні ями. Важка задуха трохи спала. Однак від напруження він весь обливався потом. Боліла поранена рука, нестерпно хотілося пити і їсти.
Побачивши нарешті над собою хитре обличчя вартового і почувши його притишений голос, він схопився. В яму полетіло кілька пшеничних млинців. Похапцем об-дмухнувши їх, Матео заходився їсти. В роті в нього так пересохло, що аж ковтати було важко.