Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
І вже зовсім смерком, коли сонце сховалось за морем, розкидавши по хвилях і по небу вогнистий жар, Марко повернувся в Сан-Ніколо. На пломеніючому тлі неба різко виділялося дерево з журливо опущеним гіллям. «Везіть мене у Венецію» наказав Марко човняреві, який, поринувши в мрії, лежав на дні човна.
Коли Джіаніна вступила на берег острова Мурано і вдихнула запахи лугів, полів і вистеленого, наче килим, листя, вона трохи повеселіла, і в серці її знову прокинулось почуття впевненості.
Джіаніна квапливо проминула розкиданий на пагорбі хутірець месера Кельзі. Тепер вона вже не боялася довготелесого худого чорта, але й зустрічатися з ним не дуже хотіла. Діставшись до будинку своїх батьків, вона побачила в сусідньому садку Ернесто. Він виставив уперед ногу і грів її на сонці.
— Джіаніна, це ти? — гукнув він, почувши її кроки. — Оце зрадіє Джованні! Надовго прийшла?
Слова Ернесто нагадали дівчині про її невеселу справу. Вона сіла поруч нього на лавку і розповіла йому про все. Ернесто задумався. Він ніяк не міг збагнути, як це людина може безслідно пропасти. І щоб отака халепа скоїлася саме із здорованем Паоло!
— Чим я можу вам допомогти? — спитав він. — Адже я тепер каліка…
Болючий клубок знову підкотився йому до горла. Але, побачивши сумне обличчя Джіаніни, він пересилив себе.
— Ось Марко прислав для Джованні одежу й черевики. Він сказав, що вже виріс із цього вбрання, а для Джованні воно зараз підійде.
— Он воно що! — обличчя Ернесто сіпнулося. Джіаніна розіклала речі на лавці.
— Якби Паоло знайшовся… — мовила вона, — тоді все було б добре… Ви погляньте, які гарні черевики застібками!
— Заховай усе, Джіаніна! — грубо обірвав її Ернесто.
Дівчина вражено глянула на нього. Ернесто погладив її по голові.
— Ти гадаєш, що Джованні візьме ці речі? — тихо спитав він.
Дівчина почервоніла.
— Але ж Марко запропонував їх від щирого серця, — несміливо озвалася вона.
— Я знаю, Джіаніна. І все ж таки тобі доведеться віднести все це назад. Скажеш Марко, що я сам куплю Джованні нову одежу. Завтра ж куплю! Але зроби це так, щоб він не образився! Може, він і зрозуміє мене, — замислено додав Ернесто.
Джіаніна не знала, що й відповісти. Та турбота за Паоло швидко витіснила з її голови думки про одежу. Дівчина зайшла в будинок і приготувала для себе й для Ернесто легенький сніданок. Поївши, вони прикинули, що робити далі. Батько Джованні був тієї думки, що дівчині треба піти в обід до майстра Бенедетто і розпитати його про чорну барку. Більше він нічого не міг їй порадити.
З важким серцем подалася Джіаніна до свого друга. Вона знала, як Джованні любив Паоло. Звістка боляче вразить його. Але що ж їй робити? Вона повинна повідомити його про все, що трапилося, і чим швидше, тим краще.
Красота лагуни не хвилювала серця дівчини. Коли вона підійшла до залитої сонцем маленької верфі, Джованні саме стояв біля майстра Бенедетто і вислуховував одну з його мудрих і веселих порад. Раптом, все ще тримаючи в повітрі вказівного пальця, майстер урвав мову.
— А! Насувається
Джованні здивовано глядів услід старому. Як йому розуміти цей новий жарт майстра? Що він має на увазі? Нараз хлопець помітив Джіаніну. Вона йшла до нього повільно, зовсім не так, як завжди, коли, побачивши його, радісно кидалась назустріч. Джованні не знав, сміятися йому, чи бути серйозним. Однак радість була така велика, що гнів на майстра вмить забувся. «Хай знає, що Джіаніна — моя подруга, хай усі знають це!»
— Нарешті ти завітала до нас! — сказав він. Серйозність дівчини дивувала його. — Він одпустив тебе? — І одразу ж поправився: — Тобто… Марко… переказував що-небудь?
Але Джіаніна не звернула уваги на його розгубленість. Вона зупинилась перед ним, безсило опустивши плечі і почала розповідати, чого прийшла. Вітер тріпотів її сукнею, сонце осявало її темне блискуче волосся. Удари сокир і стукіт молотків ніби відлунювались у її голові.
Джованні витер рукою очі.
— Щось залетіло, — пробурмотів він і одвернувся.
— Ми не віримо, що Паоло втопився. Месер Бокко бреше! — сказала Джіаніна, щоб якось порушити гнітючу мовчанку.
— Звичайно, він бреше, — похопився й Джованні. — Зачекай, щось таки добре засіло мені в оці. Ну от, тепер ніби краще.
Він розповів їй, що вчора бачив чорну барку. Джіаніна радісно скрикнула, але одразу ж затулила рота рукою: адже це ще не значило, що Паоло живий.
Вони порадились, що робити далі. Джованні запропонував найперше розповісти про все майстру Бенедетто. Він, напевне, скаже їм, де мешкає капітан Матео. Джіаніна погодилася.
Майстер Бенедетто дуже серйозно вислухав їхню розповідь. Згадуючи відвідини Матео, пошкоджену барку, синці капітана і його, здавалось, трохи штучну веселість. Бенедетто уявляв справу в чорному світлі. Чи не було це якось пов'язане із зникненням Паоло? Можливо, Матео в бійці викинув свого супротивника за борт?
— Ходімо! — сказав він.
Джованні й Джіаніна вийшли з ним надвір. Мовчанка майстра непокоїла хлопця.
— Я розповім вам, де живе капітан Матео, — сказав Бенедетто і носком черевика намалював на піску, куди треба йти. — Підіть до нього. Найкраще завтра вранці. Сьогодні ви його все одно не застанете. І поясніть йому, що це я вас послав. Скажіть, що я хочу знати, як усе сталося. Але нікому не говоріть про це. — І він важким кроком подався в майстерню.
— Ну, тепер я піду, — сказала Джіаніна. — Найголовніше ми знаємо.
— Так, — відповів Джованні. — Іди… Сьогодні наче справжнє літо — цілий день можна пробути надворі.
Коли Джіаніна залишила його, він ще довго стояв, замислено втупившись поглядом поперед себе.
Марко повернувся додому пізно ввечері, йому відчинила двері служниця Марія.
— Приходив месер П'єтро Бокко, — сказала вона. — Він був у брата Лоренцо. Дуже гнівався, що вас немає дома.