Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Коваль вийняв з вогню розпечений до білого шматок заліза, поклав його на ковадло й почав оббивати молотком, розсипаючи навколо лункий дзенькіт, аж доки не надав йому потрібної форми. Потім кинув його на купу заліза, витер піт і глянув на вулицю.
— Скоро вечір, Шю, — мовив він. — Іди на вулицю до своїх товаришів.
— Я піду на подвір'я, батьку Ванг.
Шю впевненим кроком вийшов через маленькі дверцята з кузні, і скоро до слуху Ванга долинули ніжні звуки його бамбукової сопілки.
Вогонь у горнилі догоряв. Ванг зняв шкіряний фартух
Якось зовсім раптово настав вечір. Важкі удари дзвона перекрили глухий вуличний гомін. Замовкла бамбукова сопілка. Прийшов веселий пекар і приніс своєму другові печиво.
— Їж, Ванг, — сказав він і, озирнувшись на всі боки, прошепотів: — Мені треба поспішати. На добраніч, Ванг.
Стало зовсім темно. Повз Ванга пройшов молодий, добре одягнений чужинець. Помітивши на щоках коваля знаки злочинця, він прискорив крок.
— По що приходив Лі? — поцікавився сліпий Шю. — Я чув його голос.
Але Ванг мовчав. Він усе ще відчував на собі погляд чужинця. Дзвін на дзвіниці вдарив удруге. Коваль гірко засміявся.
— Бережіться, я злочинець! — гукнув він до якогось чоловіка, що саме перед його кузнею лупцював свого впертого віслюка.
Втретє вдарив дзвін. Вулиці міста, огорнуті нічним мороком, були зовсім порожні. Де-не-де горіли тьмяні ліхтарі. Велике місто було ніби безмежна пустеля. Мертва тиша ще підсилювала враження. Перед дзвіницею стояли двоє татарських вояків з луками. Якийсь чоловік вичікував у темному завулку, поки повз нього пройдуть гомінливі патрулі. Високий, сутулий, вузькоплечий, він здавався кволим, його обличчя ховалось у темноті. Він ішов обережно, тримаючись затінку попід мурами. Врешті він спинився там, де провулок вливався в широку вулицю. Ліхтар освітив на мить обличчя незнайомого. Воно було сховане під чорною маскою, яка прикривала чоло, скроні й ніс. Дочекавшись, поки вдалині завмерли вигуки патрулів, він озирнувся на всі боки і перебіг на другий бік вулиці.
В кузні Ванга було темно. За дверима, що виходили на вулицю, лежав Шю. Він чув те, чого не могла почути жодна людина. Ось з своєї нори вискочив пацюк, шмигнув на город до капусти і почав її гризти. Двоє людей перелізли через стіну і, важко дихаючи, спинилися посеред двору. Один з них прошепотів:
— Ось ми й прийшли.
Скрипнули двері, і люди вступили в кузню. Потім він почув тихі кроки і відчинив двері. Зайшов незнайомець у масці.
— Веди мене до Ванга! — наказав він.
— Ходімте, пане.
Коваль, пекар Лі, кравець Ву і носильник Янг сиділи, зігнувшись, біля каганця, що освітлював тільки їхні голови та плечі. Вся кімната тонула в пітьмі.
— Я незнайомий кур'єр, — назвався чоловік. — Не вставайте, слухайте мене. — Він подивився на сліпого Шю і після деякого вагання сказав: — Хлопець хай вийде'.
Шю хотів було слухняно відчинити двері.
— Хай лишається тут, — заперечив Ванг. — Шю нікому нічого не скаже, пане. Навіть якби його забили до смерті, Шю нічого не скаже.
— Гаразд, — мовив незнайомий кур'єр. — Хай лишається.
Шю зрадів, сів у темному кутку і став наслухатися до розмови дорослих.
— Коли ми запалимо на горах сигнальні вогні? — спитав нетерплячий Лі.
Вангові пригадалось темне, смердюче підземелля, в якому його протримали три роки. Шрами палали на його щоках.
Носильник Янг і кравець Ву мовчали.
— Ще не настав час, — промовив незнайомий кур'єр. — Але мені веліли переказати, щоб ви були наготові.
— Тигр, який пожирає надто багато людей, врешті сам упаде в яму, — сказав носильник. — Сьогодні Ахмед знову був у імператриці…
— Ще не настав час, — повторив незнайомий кур'єр. — Яма ще не досить глибока.
— Коли мені скажуть: «Убий його», я задушу його власними руками, — похмуро мовив Ванг.
— Краще, якщо ти будеш кувати мечі і вістря для списів.
Незнайомий кур'єр мовчки оглянув напружені обличчя і сказав:
— Ахмед одібрав у селян бамбукові гаї й сам збагачується на продажі бамбука. Він заборонив біднякам ловити в річках і струмках рибу. Цілі сім'ї змушені поїти й годувати військових кур'єрів. Якщо ж люди обурюються, їх б'ють.
— Те ж саме робиться І в нас, — сказав кравець. — А ось учора до мене приходив один селянин і розповів, що мусить продати свою доньку, бо пан забрав у нього худобу!
— А яка дорога стала сіль! — мовив пекар.
— Підвищено також ціни на коней, — додав носильник.
— Скоро на базарах буде більше жебраків, ніж торговців і покупців.
— Милостивий пан Ахмед і його чиновники збагачуються все більше й більше, а ми голодуємо…
Схвильовані люди заговорили вголос. Незнайомець підняв руку і змусив усіх замовкнути.
— Хоанг Чін вийшов надвір, — сказав сліпий Шю. — Я чую його кроки.
Люди затамували подих і прислухались. Але вони нічого не почули.
Хоанг Чін був хазяїном розташованої поруч з кузнею таверни. Він продавав за високу ціну погану рисову горілку. В нього часто пиячили солдати.
— Тепер він знову зайшов у дім.
— Шю, сядь біля порога й слідкуй, щоб ніхто нас не підслухав, — сказав невідомий кур'єр. — Якщо помітиш що-небудь підозріле, негайно стукай у вікно.
Шю вийшов з кімнати. Кілька хвилин тривала тиша. Люди сиділи навколо лампи, заглибившись у важкі думки.
— Але ж ми зібрались тут не для того, щоб говорити про ціни на коней, — незадоволено мовив Ванг.
— Ванг, говоріть тихо і слухайте, що я вам скажу. У Ахмеда з'явився новий диявольський намір. Щоб догодити імператриці, він хоче стратити невинну людину.
— У-у, сатана! — простогнав Ванг.
— Товста Джамбуїк-Хатун не краща за Ахмеда.
— Завтра я буду продавати «маленьких Джамбуїк-Хатун», — почав нахвалятись пекар.
— Без солі! — додав носильник.