Інферно
Шрифт:
— Магічні кістки? — спитала Сієнна.
Так, вважають, що вони магічні, і саме через це мощі святої Лючії розійшлися по всьому світу. Дві тисячі років впливові лідери намагалися зупинити власне старіння, заволодівши кістками святої Лючії. Її скелет викрадали, пе- ревикрадали, перевозили з місця на місце й розділяли більше, аніж скелет будь-якого іншого святого. Ці мощі пройшли через руки принаймні дванадцяти найвпливовіших людей в історії людства.
— Включно з віроломним дожем? — спитала Сієнна.
Знайди віроломного дожа Венеції,
Того, хто коням голови відрізав...
Та ще кістки сліпої вирвав...
—
Оскільки двома іншими жінками були Діва Марія й Бе- атріче, кохана Данте, то можна сказати, що поет помістив святу Лючію в найдостойнішу компанію.
— Тут ти маєш рацію, — вигукнула Сієнна з ентузіазмом. — Виходить, той самий віроломний дож, який відрізав голови коням...
— ...украв і кістки святої Лючії, — закінчив Ленґдон її думку.
Сієнна кивнула.
— І це значно скорочує наш список. — Вона кинула погляд на Ферріса. — А ви впевнені, що ваш телефон не працює? Ми могли б пошукати в Інтернеті...
— Мертвий, як камінь, — запевнив Ферріс. — Я щойно перевіряв. Вибачте.
— Невдовзі ми там будемо, — сказав Ленґдон. — І не сумніваюся, що в базиліці Сан-Марко знайдемо відповіді на декотрі запитання.
Базиліка Сан-Марко була єдиним фрагментом загадки- мозаїки, стосовно якої Ленґдон був упевнений на всі сто. Мусейон мудрості святої.Ленґдон сподівався, що саме в базиліці вони «встановлять особу» загадкового дожа... а звідти, якщо поталанить, дістануться до того конкретного палацу, який Цобріст вибрав за місце поширення своєї чуми. Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр.
Ленґдон хотів був викинути з голови всілякі згадки про чуму, але марно. Раніше він часто намагався уявити собі, яким було це місто в часи розквіту Венеції як торговельного центру Європи, до того як чума послабила його настільки, що спершу венеціанські землі завоювали отоманці, а потім Наполеон... Схоже, у світі не існує прекраснішого міста, а багатство й культура його мешканців незрівнянні.
Та іронія полягала в тому, що саме пристрасть венеціанців до заморських розкошів і призвела до занепаду: убивча чума добралася до Венеції з Китаю на спинах пацюків, що ховалися в трюмах торговельних суден. Та сама чума, яка знищила неймовірну кількість людей у Китаї — дві третини населення,— прибула до Європи й швидко винищила кожного третього — молодих і старих, багатих і бідних.
Ленґдон читав розповіді про те, яким було життя у Венеції під час спалахів чуми. Через брак чи відсутність суходолу для поховання померлих роздуті трупи плавали у каналах, і там, де їх накопичувалося багато, жителі міста тяжко працювали, мов сплавники лісу, проштовхуючи тіла далі в море. Волати до Бога було марно: схоже, ніяка молитва не вгамувала б осатанілу чуму. Коли представники міської влади здогадалися, що причиною є пацюки, було пізно, але у Венеції таки прийняли указ, згідно з яким усі кораблі, що заходили в місто, мали відстояти на якорі подалі від берега аж сорок днів, перш ніж їм дозволялося розвантажуватися. І донині число «сорок» — італійською quaranta — є похмурим нагадуванням про походження слова «карантин».
Коли їхній човен промчав іще один вигин каналу, нарядний червоний навіс, що показався
CASINO DI VENEZIA: AN INFINITE EMOTION
(Казино Венеції: нескінченні емоції)
Хоча Ленґдон не до кінця розумів сенс цього рекламного транспаранта, він знав, що цей надзвичайний палац у стилі Ренесансу був частиною венеціанського міського ландшафту ще з шістнадцятого сторіччя. Колишній приватний особняк, що згодом перетворився на богемний гральний зал, відомий тим, що саме тут тисяча вісімсот вісімдесят третього року знаменитий композитор Ріхард Ваг- нер упав замертво від серцевого нападу невдовзі після того, як завершив оперу «Парсіфаль».
Праворуч, за казино, на рустованому фасаді висів іще більший рекламний плакат, цього разу темно-синій, і на ньому виднівся напис: СА’ PESARO: GALLERIA INTER- NAZIONALE DARTE MODERNA (Ка’Пезаро: Міжнародний музей сучасного мистецтва).
Багато років тому Ленґдон там бував і бачив шедевр Гус- гава Клімта «Поцілунок», орендований із Відня для показу. Сліпучо-яскравий стиль Клімта, у якому зображені двоє закоханих, збурив у Ленґдона жагучу цікавість до творчості художника, тому професор і донині віддавав належне цьому музею за те, що той на все життя прищепив йому пристрасть до модерного мистецтва.
Канал розширився, і Мауріціо додав газу.
Попереду забовванів знаменитий місток Ріалто, розташований на півдорозі до п’яца Сан-Марко. Коли вони наблизилися до моста і от-от мали проскочити під ним, Ленґдон поглянув угору й побачив самотню нерухому постать біля поруччя, що вдивлялась у них згори з похмурим виразом обличчя.
Те обличчя було і знайомим.... і лячним.
Ленґдон інстинктивно відсахнувся.
Сірувате й видовжене обличчя мало холодні мертві очі й довгий, схожий на дзьоб ніс.
Та щойно човен промайнув попід зловісною фігурою, як Ленґдон збагнув, що то був турист, який красувався у своїй недавній покупці — чумній масці, які сотнями продаються щодня на базарі Ріалто.
Однак сьогодні та маска видавалася якою завгодно, але не кумедною.
розділ 69
Майдан Сан-Марко розташований у крайній південній точці венеціанського Гранд-каналу, де захищена протока виходить у широке море. Над цим вельми пожвавленим і тому небезпечним водним перехрестям бовваніє аскетична трикутна фортеця Догана да Мар — контора морської митниці, сторожова вежа якої колись охороняла Венецію від вторгнень іноземних загарбників. Нині вежу замінили масивним золотавим глобусом і флюгером у вигляді богині удачі — мінливі морські вітри безперервно змінюють напрямки, слугуючи морякам, які вирушають у далеке плавання, нагадуванням про непередбачува- ність долі.
Коли Мауріціо скерував свій лискучий прудкий човен до кінця каналу, перед ними розгорнулося зловісне море з хаотичними «рубаними» хвилями. Роберт Ленґдон уже не раз подорожував цим маршрутом — правда, головним чином на значно більших теплоходах вапорето, — але однаково занервував, коли їхній водний лімузин засіпався на неспокійних хвилях.
Щоб добратися до пристані біля майдану Сан-Марко, човен мав перетнути обшир лагуни, води якої були забиті сотнями всіляких суден — від розкішних яхт і танкерів до приватних вітрильників і великих прогулянкових лайнерів. Ленґдону здалося, що вони виїжджають зі спокійної сільської дороги на широченну восьмирядну трасу.