Інферно
Шрифт:
Ферріс стояв поруч, але його погляд був спрямований не на суходіл, а на море — він оглядав усі зустрічні судна.
— Як ви почуваєтеся? — спитала Сієнна, обдивляючись його стурбовано.
Ферріс сіпнувся й повернув голову.
* — Та нічого, усе нормально. Просто замислився. — Він обернувся й гукнув Мауріціо: — Припаркуйтеся якомога ближче до п’яца Сан-Марко.
— Нема проблем! — махнув рукою керманич. — За хви- лину-дві будемо там!
Водний лімузин уже порівнявся з майданом Сан-Марко, і праворуч від них забовванів, домінуючи над береговою лінією, пишний Палац дожів. Як ідеальний приклад венеціанської готичної архітектури
Із боку моря масивна споруда з вапняку здавалася б надмірною через розміри, але цей ефект був вправно й ретельно притлумлений портиками, колонами, лоджією та різьбленням у вигляді чотирилисника. Зовні палац прикрашали геометричні візерунки по рожевому вапняку, що нагадали Ленґдону Альгамбру в Іспанії.
Коли човен підійшов до причалу, Ферріс, здавалося, занепокоївся через велику кількість людей перед палацом. На містку зібрався щільний натовп, і всі, хто там був, тицяли пальцями вниз, на вузенький канал, який розділяв дві великі секції Палацу дожів.
— На що вони там дивляться? — знервовано спитав Ферріс.
— Понте дей Соспірі, — відповіла йому Сієнна. — Це знаменитий венеціанський місток.
Ленґдон поглянув у тісну протоку й побачив прекрасний критий тунель, що випнувся дугою поміж двома будівлями. «Місток зітхань», — він пригадав фільм, який бачив у дитинстві, «Маленький роман», знятий за мотивами легенди про те, що коли двоє закоханих поцілуються під цим містком під час заходу сонця, коли б’ють дзвони базиліки Сан-Марко, то кохатимуть одне одного все життя. Цю надзвичайно романтичну легенду Ленґдон добре запам’ятав. І здавалося, до чого тут згадувати, що в тому фільмі одну з головних ролей грала чарівлива чотирнадцятирічна дебютантка на ім’я Дайан Лейн, у яку Ленґдон негайно й сильно закохався по-хлопчачому... Однак те кохання й досі нагадувало про себе.
Та через багато років Ленґдон із жахом дізнався, що Місток зітхань дістав таку назву не через зітхання пристрасті, а через зітхання горя і страждань. Виявилося, що той критий перехід слугував сполучною ланкою між Палацом дожів і в’язницею, де мучилися й помирали в’язні, а їхні зболені стогони долинали із заґратованих вікон, відлунюючи від стінок вузького каналу.
Колись Ленґдон побував у тій тюрмі і з подивом дізнався, що найжахливіші її камери були не ті, що розташовувалися на рівні води й часто затоплялися, а ті, що містилися на горішньому поверсі. Піомба — Олив’яна тюрма — називалася так, бо її дах вкривали олив’яні пластини, через що влітку там було страшенно спекотно, а взимку нестерпно холодно. Великий жуїр Казанова був в’язнем Піомби; звинувачений інквізицією в подружній зраді та шпигунстві, він провів там п’ятнадцять місяців, але втік, обманувши наглядача.
— Sta’attento! (Будь обережним!) — гукнув Мауріціо керманичу гондоли, яка щойно полишила вузенький люз біля берега, і скерував туди свій лімузин. Місце для стоянки знайшлося перед фасадом готелю «Даніелі», лише за сто ярдів від майдану Сан-Марко та Палацу дожів.
Накинувши линву на швартову тумбу, Мауріціо, схожий на актора, що прибув на кінопробу якогось бойовика, картинно зіскочив на берег. Міцно прив’язавши човен, він обернувся й
— Дякую, — сказав Ленґдон, коли мускулистий італієць висмикнув його на берег.
Слідком за ним пішов Ферріс; він мав якийсь відсторонений вигляд і раз у раз поглядав на море.
Останньою висаджувалася Сієнна. Коли диявольськи привабливий Мауріціо витяг її на суходіл, він пронизав Сі- єнну пристрасним поглядом, який начебто промовляв: «То6і, дівчино, було б набагато цікавіше, якби я викинув отих двох у воду, а ми залишилися б із тобою на самоті». Але Сі- єнна проігнорувала цей натяк.
— Grazie, Мауріціо, — сказала вона байдужим тоном, увіп’явши погляд у Палац дожів, що виднівся неподалік.
А потім, не марнуючи часу, повела Ленґдона й Ферріса крізь натовп.
розділ 70
Доречно названий на честь одного з найзнаменитіших мандрівників в історії людства, аеропорт Марко Поло розташовується за чотири милі від майдану Сан-Марко посеред вод Венеціанської лагуни.
Завдяки перевагам приватного авіарейсу Елізабет Сінскі вже за десять хвилин після приземлення мчала лагуною на футуристичному чорному судні «Дюбуа SR 52 Блекберд» — його послав за ними той самий дивний чоловік, із яким вона нещодавно розмовляла по телефону.
То був Начальник. Сінскі, яка цілий день нерухомо сиділа на задньому сидінні мікроавтобуса, відчула себе на свіжому морському повітрі бадьоріше, підставивши обличчя солоному вітру, а її сріблясте волосся замайоріло в його потоках. Після останньої ін’єкції минуло дві години, і до неї нарешті повернулася жвавість. Уперше після останньої ночі Елізабет Сінскі знову стала сама собою.
Агент Брюдер сидів поруч із нею з групою сво'іх людей. Жоден із них не сказав ані слова. Навіть якщо вони відчували занепокоєння через цю несподівану подорож, їхні думки нікого не цікавили — рішення приймали не вони.
Моторний човен мчав уперед, і праворуч поперед ними забовванів великий острів із береговою лінією, поцяткованою низенькими опецькуватими будівлями з димарями.
«Мурано, — упізнала Елізабет знамените склодувне підприємство. — Аж не віриться, що я повернулася, — подумала вона, і сум гострим ножем штрикнув її серце. — Я пройшла все коло й повернулася назад».
Багато років тому, навчаючись у медичному інституті, Елізабет приїхала до Венеції з нареченим, і вони вирішили відвідати музей скла в Мурано. Там її наречений побачив підвісну скляну іграшку для немовлят і, нічого не підозрюючи, сказав, що хотів би повісити таку цяцьку над колискою їхнього первістка. Охоплена почуттям провини за те, що так довго приховувала болісну таємницю, Елізабет нарешті виклала хлопцю все про дитячу астму й трагічні наслідки лікування глюкокортикоїдами, які зруйнували її дітородну систему.
їй так і не судилося знати, чи стала її нечесність стосовно власної безплідності причиною того, що серце її хлопця перетворилося на камінь. Але тиждень по тому вона поїхала з Венеції без обручки.
Залишився єдиний сувенір на згадку про ту нещасливу подорож — лазуритовий амулет. Жезл Асклепія був доречним символом медицини, і в цьому конкретному випадку медицина призначила їй гіркі ліки, але відтоді вона носила амулет щодня.
«Мій безцінний амулет, — подумала вона. — Прощальний подарунок від чоловіка, який хотів, щоб я народила йому дітей».