Нова стара баба
Шрифт:
Ось так ти це й розумієш, нове і невідворотне про себе, коли перетворюєшся на ревниву дружину, яка нишпорить кишенями та оглядає комірці сорочок зрадливого чоловіка. Такою ти ніколи не була, та й чоловік твій колись зрадив не тебе – він не розмінювався на малі форми, – а Батьківщину, що також нишпорила його кишенями, шурхотіла знайденими папірцями, підслуховувала й винюхувала, щоб упіймати на гарячому або тепленькому та заслати грішника до Сибіру. Таких несподіванок я не очікувала від звичайного інженера, із котрим побралася. У моєму хибному, як виявилося, уявленні зрада Батьківщини більш пасувала військовим. Однак доля вберегла мене від шлюбу з військовим, але от мого чоловіка від зради Батьківщини – ні. Утім, час після війни був майже
Я вирушила за ним до Сибіру, не думаю, що через велике кохання (чим ми тоді вимірювали велич любові – трагедіями російських та американських прозаїків?), мені просто хотілося, щоб у нас були діти, і там у мене народилася Наталя, там помер мій чоловік. Додому, у Київ, я поверталася з довідкою про його посмертну реабілітацію та з двома істотами жіночої статі: донькою і подругою Зоєю.
У Зойки була анемія та астма, чоловік її давно подався шукати кращого життя у Таджикистан, де пахне динями, знайшов чи ні – невідомо, але до Зойки не повернувся. Зойка динями не пахла. У Києві вона підхопила алергію на молоде листя тополі, матюкалася, однак казала: «Твою мать, таки нигде житья нет. Но тут хоть земля жопу греет». У Сибіру вона кілька разів хворіла на цистит, тому не могла мати дітей. Утім, її це наче не обтяжувало. Якби ми із Зойкою були одружені – давно б відсвяткували золоте весілля. Попри мою м’якотілість та її агресивність.
Моя мама, котру я пам’ятаю дуже погано, залишила мені у спадок фразу: «Вихованість рятує бідних людей від ганьби». Я завжди намагалася чинити правильно, бути стриманою та вихованою. Довго залишалася бідною, але й не ганьбилася, думаю, що мати була мною задоволена. Правда, слово «ганьба» у мене досі асоціюється із втратою цноти поза шлюбом та шиплячими сусідами за зігненою спиною – не більше. Моя фантазія – бідна, стримана та вихована, майже як я сама. На відміну від Зойчиної, та починала шпигати людство, як тільки прокидалася. «Если вы думаете, что то, что вы мне подсовываете, это – курица, то подсовывайте лучше себя, у вас такие же мозги и шкура в жутких цыпках».
Зойка ходила на мітинги не заради ідеології або грошей (хоча все, що їй належало, забирала), вона ходила туди, бо там можна було скільки завгодно дерти горлянку.
Зараз мені вісімдесят п’ять, мій терапевт каже: «Ваш вік небезпечний для кісток». Лікар дуже оптимістично сприймає мій вік, якби я була менш стриманою – поділилася б із ним, як важко себе відірвати від землі, як може ні сіло ні впало заболіти будь-який орган, як з’являються зайві кістки, хрящі, зморшки, складки, кілограми, а тисковимірювач займає почесне місце на тумбочці. Взагалі, ти наближаєш до себе всі предмети та людей, котрі можуть тобі знадобитися, обкладаєшся ними. А деякі предмети та люди починають заважати та непокоїти – до сліз.
Так я дійшла до того, що нишпорю по кишенях піджака свого онука Славіка. Він учора прибіг додому, навіть не зазирнув до моєї кімнати, хутко перевдягнувся та втік. Певно, до жінки. Знову до якоїсь чужої жінки. На піджаку я знайшла кілька сивих коротких волосин. Не його. Він шатен із довгуватим волоссям, це така тепер офісна мода.
Коротке сивувате волосся, як кажуть, – сіль із перцем. І трохи наче підфарбоване. Перша думка – він зв’язався зі старою короткостриженою бабою. На те мені кілька разів натякала Зойка, залякувала, що це ось-ось має статися. І незабаром Славік приведе нову бабу до хати. За своєю постійною схемою – кілька ночей у неї вдома, іноді готелі або виїзд за місто, аж потім він запрошує пожити разом. До нас. Його нова стара баба терпіти не стане всю цю романтизацію, не буде сприймати самого Славіка та його життя такими, як вони є. Мабуть, їй уже кортить зайнятися ремонтом, а я не люблю, коли хтось вносить зміни, незабаром у мене буде головна зміна мого життя – смерть, це достатній аргумент, щоб не терпіти нові шпалери, меблі, унітаз чи ще щось. Наприклад, нову стару бабу. Славік до хати натягав достатньо матеріальних доказів своєї успішності, мужності та технічного прогресу.
А може, ця баба (чого у неї таке коротке волосся? Чого вона не фарбується? Зараз фарбуються всі, навіть
Зойка завжди говорила: «Вы с Наташкой зацеловываете вашего Славика в попу. Вот увидишь, насрёт он тебе в душу, Варка, насрёт! И полетит твоя засранная душа к Богу, и опозоришься ты там, тьфу!»
Стосовно зацілованості Славіка Наталею Зоя грішила проти істини, бо чудово знала мою доньку. Наталя не була прибічником поцілунків. «Навіщо розводити це мокротиння?» Славіка вона не цілувала навіть у маківку, уже не кажучи про попу. Взагалі, донька згадувала про його існування, коли профспілка Міністерства закордонних справ, де вона служила, а раніше – завгосп Екскурсійного бюро, видавали запрошення на ялинку, до театру ляльок, у цирк. Завжди одне. Завдяки цьому Наталя могла бути впевнена, що дитина в неї є, у кількості – одна штука. Коли запрошення припинили заносити в кабінет, Наталя помітила: синок – подорослішав. Свого чоловіка вона вигнала через півроку після народження Славіка, певно, не хотіла й далі «розводити мокротиння». Сама вона висловлювалася щодо цього так: «Хіба це чоловік? Додому приносить тільки сморід цигарок. Навіть трипера жодного разу не приніс».
Звичайно, я компенсувала Славіку прохолодне ставлення матері. Можливо, й залюблювала його, а кого мені було любити? Наталя не терпіла моєї ніжності (її відверто вернуло від проявів людяності та тепла). Чоловіка у мене не було, котів або собак я любила, однак не «заціловувала їх у попу», а Славіка, виходить, заціловувала.
Я полюбляла купати його, розминала смішні ніжки, першою помітила, що він – плоскостопий. Я читала йому казки, збирала до школи, купувала дорогі продукти, мені подобалося милуватися тим, як йому смачно. Я пам’ятала його перші слова та помилки, зберігала фотографії, щоденники, його перший вірш та старі іграшки. Я помічала, як змінюється його запах, голос, як він почав голитися, що його хвилясте волосся так росте – наче сходиться трикутником під шиєю…
Із чоловіками мені не щастило. Або на чоловіків. Зойка говорила: «Если б я тебя не знала, то по тебе вообще не скажешь, что у тебя были мужики, вся прилизанная такая, с улыбочкой этой твоей, будто тебя застали писающей в кустах. У тебя Наташка из уха вылезла, а не как у всех нормальных баб. Вся ты такая, будто и пальцем в тебя не тыкали, не говоря уже о чём-то пониже пуза. Вроде как никто не срал в душу. Но Славик, помяни моё слово, насрёт!»
Чоловіки у мене були, але щось заважало нам триматися разом. Я кохала щиро, без причин, тільки завдяки потребі – любити та віддавати, а вони шукали причину – через жалість, через корисливість, через зріст, через «щоб не піднімати одній дитину». І думали, що я ці причини приховую, я ж, якщо й уміла в житті щось приховувати, то це тільки гнів. Вони озвучували ці причини, я ніяковіла, вони відходили й знову наближалися. Коли все було добре, я відчувала: це ненадовго, зараз знову до мене підійдуть і почнуть обгризати моє молоде листя… У мене були свої щасливі та розпачливі історії…
Наталю я підняла самотужки. Хоча тепер грішу проти істини, це Наталя підіймала мене, вона завжди вирізнялася цілеспрямованістю, ніщо так не змушує молоду матір-одиначку жити та міняти щось на краще, ніж упертість власної дитини, ти б уже й скотитися зверху годна, а хтось тебе підбиває рогами догори, догори, знову й знову. Крім того, був потужний фактор Зойки, із яким не можна не рахуватися. Хай би хто спробував!
Тепер Наталя працювала у нашому посольстві в одній зі скандинавських країн. «Мама, не здивуюся, якщо тут у баб уже виросли яйця, вони розрулюють геть усе, – писала вона. – Навіть у мене щось там починає свербіти, можливо, то якраз і лізуть яйця». Я хотіла їй відповісти, що так може проявлятися клімакс, цей страшний свербіж якраз на нього вказує, але не втручалася.