Інше ґроно проникнень і свідчень
Шрифт:
Другою рибою істини стали звістки від тих, хто загубився у західному поході. Вони повідомили, що вийшли на береги океану, але тубільці не знають мови атлантів і вже кілька століть вважають Атлантиду загиблою. В супермаркетах біля берега океану наші мандрівники не знайшли ані бульби, ані цибулі. Дефіцит круглявих харчів та дивний присмак у напоях змусив замислитися командирів та укладачів мапи. Вирішено було шукати Атлантиду північніше і переважно вночі. Що безнадійнішим ставав пошук, то приязнішали тубільці. Вони приносили до наметів кольорові скляні кульки і казали, що їх викинуло на берег океану з невідомих глибин, де живуть лиш восьминоги і кракени. Вони натякали, що кульки таємничо
Третя риба істини виплила з монетного двору. Там несподівано почали відливати залізні ордени і вкривати їх блакитною емаллю. Збоченське поєднання заліза з блакиттю стурбувало художників і поетів. Багато з них звернулося до давніх оковитих ритуалів і вклякло перед вівтарями, очищеними медом. Вони молилися ревно і заглиблювались до сяйва в очах. Але з того знову не вийшло нічого путнього: до блакиті монетники почали підмішувати сірку.
Ми зібрали риб істини і віднесли до чистої води. Ми не стали пророкувати зрушення світу, адже світ зрушився задовго до нашого народження. Ми не відкликали мандрівників з берегів океану, адже не всі скляні кульки ще перевірені на присутність магії. І ми відмовилися від орденів, навіть не мотивуючи цієї відмови.
Ми лише чекаємо, коли осінь в Інчжоу перейде в зиму. У ту дощову зиму, що наповнить водою висохле озеро.
Світло між головами
Від подій, які увійшли в переліки суспільних збуджень під назвою «Помаранчевої революції», минув час. Вони ще не стали «історією» у повному розумінні цього слова. Але вони вже й не несуть у собі рушійного напруження творчих верств суспільства, притаманного «теперішньому».
Явища на такій «проміжній» відстані стають зручними для символічних трактувань. Треба знайти особливі знаки-закріплювачі, якщо хочемо колись ще раз відчути сьогоденний алхімічний смак «вудженої» революції. Ревсмак-2006. Специфічний смак вже розпруженого, нафаршованого спогадами «буття другої свіжості». Тої свіжості, котрої буцімто не буває…
Для європейських алхіміків сімнадцятого століття двоголовий орел означав «час». Або ж символізував «течію підземної ріки Алтей», що трошки складніше для розуміння сучасної людини. Яка погано знає давньогрецьку міфологію, дивиться шоу про «останніх героїв», слухає «Новиє пєсні о главном», двоголових орлів бачить лише на гербах Росії ті Албанії і відстоїть від засновників алхімічного Ордену Рожевого Хреста на чотириста років.
Але насправді символіка орла не є недоступною для невтаємничених. Ліва голова орла повернута в минуле, права — у майбутнє. Посередині — таке собі «межичасся», відблиски примарного підземного світла на хвилях примарної підземної ріки часу. Ця ріка, переконують нас містики, тече з колишнього у невідоме «завтра» й ніколи не повертає… Відблиски на її хвилях важко вловити оком і думкою. Особливо коли око і думка звикли лише до банального бачення. Ще важче — втиснути це Світло Межичасся у рамки різноманітних класифікацій та визначень.
Так само і з подіями Помаранчевої революції. Можна означити їх простими словами. Мовляв, це була «революція зомбованих». Але це не скаже нам нічого суттєвого. Й мудрого теж. Можна сказати: революція породила небачене піднесення народного духу. І в цих словах важко буде знайти щось значущіше за підозрілий патос. Можна, натомість, пошукати глибші та змістовніші знаки та символи для визначень. Можна також спробувати розповісти кілька історій про помаранчеве світло між головами орла.
Перша
Зміст її такий: селище тероризують бандити, селяни наймають загін професійних бійців і ті дають бандитам прочухана. Більшість із найманців теж гине у бою, селяни повертаються до звичного життя й не відчувають вдячності. «Сім самураїв» Куросави, «Чудова сімка» Джона Еліота Стерджиса, «Червона ріка» Говарда Гоукса, «Дика банда» Самюєля Пекинпа, «Вовки Калії» Стівена Кінґа, «За дещицю баксів» Серджіо Леоне — великі притчі про врятоване село. Про подолання безвиході. Про спасіння.
Також це історія найманців. Людей, що йшли своїми заплутаними стежками і зупинилися аби підзаробити. Варіанти: спокусити сільську красуню, вициганити у місцевих чудодійний амулет, перепочити від грандіозних битв за грандіозну владу у сусідній країні чи у сусідньому світі. Зупинка має зворотний (дещо метафізичний) бік — село в очікуванні нападу стає передпокоєм пекла, «сірим інферно». І в тому передпокої найманцям затишніше, аніж селянам. Адже найманці — завше є мешканцями передпокоїв. Їх ніколи не назовуть героями і не пустять перепочити до вітальні. У них брудні чоботи і немиті руки. Руки, які робили зло. Після них у кімнатах залишиться запах неспокою.
В цій історії ніколи немає закінченості. Найманці ніколи не отримують стільки грошей, щоби врешті-решт зупинитися у своєму шляху через передпокої всесвіту. Бандити ніколи не зазнають остаточної поразки, і недобитий Кривавий Джо у далеких пустелях знову збирає банду і заліковує рани. Селяни ховають померлих, відбудовують зруйновані хати, підраховують збитки і б'ють жінок, які злягалися з найманцями. Згодом ці жінки народять дітей нетутешнього вигляду. Себто, життя триватиме.
Лише чудодійний амулет назавжди залишиться незайманим. Ватажок найманців невдовзі після перемоги загубить його, амулет повернеться до селища (його принесуть койоти, вітер або місцева бомжиха бабка П.). Амулет не допомагатиме рятівникам надалі. Інакше в бутті виникне «ефекті мультиплікації» і світ швидко переповниться врятованими селами. Що є небажаним з огляду на необхідність вселенської рівноваги. Зрештою, при врятуванні села не йдеться про перемогу добра над злом. І бандити, і найманці — слуги рогатого Князя світу сього. Навіть селяни розуміють цю немудрящу правду. Тому-то вони й невдячні.
Ця історія натякає на парадокси часу. Можливо, часова послідовність не є неперервною лінією, як здається більшості, а лише окремими відрізками — від врятування до врятування. Можливо, вся наша цивілізація є лише великим селищем, якому тисячоліттями загрожують ззовні. Час від часу до нас прибувають безсмертні найманці духу і рятують нас. Вони втілюються у тіла пророків, вчителів, поетів і політтехнологів. А потім повертаються на зоряні шляхи (до підземних річок) своїх мандрів і звітують командирам зоряних штабів (пекельних фортець). Можна лише здогадуватися, яку саме платню вони беруть за наше спасіння.
Ця історія також нагадує нам про необхідність пильно вдивлятися в обрії. Туди, де кожної миті може з'явитися хмарка пилу. Ознака наближення чергового Кривавого Джо і його хлопців. Але дехто цинічний стверджує, що бандити і найманці просто розігрують спектакль про врятоване село. А Кривавий Джо — режисер і сценарист тої вистави. Що насправді вони давно про все домовилися і всі загиблі — передбачене договором жертвоприношення. Найголовніше у цьому всьому — відсутність героїв. Адже герої — це персонажі іншої оповідки. Сумнішої і реальнішої. Про село, яке не встигли врятувати.