Інше ґроно проникнень і свідчень
Шрифт:
На останній сторінці книги намальовано цю гойдалку. Її вісь позначена літерою «С», а кінці довгої дошки літерами «М» і «Т». Мій приятель, який після мене прочитав цю дивну книгу, припустив існування таємничого Ордену Гойдалки. «Деякі люди-вівці, — сказав він, — спілкуючись із справжніми обраними, стають дуже вправними імітаторами обраності. Їм вже не місце серед отари. Але ж ніхто не має наміру приймати їх в істинні герметичні спільноти. От і придумали для овець-імітаторів Орден Гойдалки. Вони проходять від „М“ або „Т“ до „С“ і проголошують себе воїнами. Вони одягають на пальці козацькі персні, колекціонують трипільські горщики і ходять у турпоходи». «А там їх вже чекає революція, чудисько або пастка», — передбачив
«Ні, — сказав приятель. — Там імітаторів чекає лише відсутність змін». Я подумав, що «відсутність змін» також, за певних обставин, може виявитися революцією, чудиськом або пасткою.
Четверта історія про зустріч двох громадян України. Вона відбулася в Єгипті, в курортній Хурґаді у січні 2005 року в пляжному комплексі готелю Dinnis resort.
Перший громадянин, назвімо його «А», вийшов до моря прийняти сонячну ванну. У східному бельведері готелю він помітив красиву білявку і поклав свій рушник на третій від неї шезлонґ. Відстань «через два» він завжди вважав найзручнішою для попередньої курортної розвідки. Невдовзі на тій самій відстані, але з іншого боку, прилаштувався ще один громадянин України, якого ми будемо називати «Б».
Погода була чудовою. Вітерець з моря приносив на терасу бельведера тепло, загорнуте у легкий запах йоду, і ворушив пальми. Білявка тим часом зауважила неподалік від себе двох солідних добродіїв (А. був з годинником Tag Heuer, а Б. мав на правій руці платиновий браслет deGrisogono з діамантовим столоном на застібці). Вона напружила м'язи довгих засмаглих ніг, розпустила довге доглянуте волосся, змінила позу і послабила бретельки купальника.
Визнавши білявку достатньо гарною для конкретного знайомства, А. придивився до потенційного конкурента. Спочатку він не впізнав його, але той раптом зняв чорні окуляри і А. побачив обличчі відомого політолога Б. А. познайомили з Б. на фуршеті в австрійському посольстві. З того часу вони час від часу обмінювалися політичними плітками. Останні три місяці мобільник Б. чомусь не відповідав.
А. підійшов до Б. і привітався.
«Красівая дєвачка, — змовницьки прошепотів Б. замість відповіді. — Но, ґаварят, безбожно дєрьот с клієнтов».
«Скільки?», — поцікавився А.
«С ґаспадіна Т., ґаварят, слупіла вчєрась стольнік євро».
А. знизав плечима. Нічого безбожного. Нормальні київські ціни. А для пана Т. сто євро — не гроші. П'ять років сидить біля труби. Якраз «через два» від Хазяїна.
«Як Вам останні події?» — спитав А.
«Рєвалюція?»
«Ага».
«Значітєльниє сдвіґі в маркєтінґє».
«Тобто?»
Б. на хвилину задумався. Як досвідчена людина, він знав, що такі як А. запам'ятовують влучні фрази, а потім, немов працьовиті бджоли, розносять їх у солідних тусовках, згадуючи, для понтів, автора як близького приятеля. Цим, врешті-решт, не варто нехтувати. Він півхвилини відливав вікопомну фразу, а потім сказав:
«Раньшє, Андрюша, нікто не заказивал рєвалюцій по Інтернету. Ето счіталось нє то чтоби нєвазможним, но комєрчєскі пошлим. А тєпєрь льод сдвінулся. Паплил. Такі да. Тєпєрь коє кто із лєсних турістов пазволіт сєбє покупать муравєйнікі в пакєтє с мєдвєж'їм ґавном».
Він зробив павзу і спитав:
«І шо, Андрюша, кто пєрвий дєрьот даму?»
Івано-Франківськ,
січень 2006
Шняга
Так буває, що якесь слово оволодіває тобою на півдня, на день, на добу. Воно крутиться у голові, безупинно розмножує себе у правій півкулі і втомлює ліву повзанням нервовими закінченнями. Воно тебе хоче. Воно тебе має. Воно на тобі паразитує. Воно напружує твій мовленнєвий
От вчора ще раз перечитав роман «Архе» Любка Дереша. Там багато зачіпливих та мацакатих слів. Позаяк текст хороший, іноді навіть блискучий. Але зі всіх тамтешніх «грицаних», «малімонів», «ґєдзів», «в'юків» у мої береги вчепилося лише слово «шняга». Але зате як вчепилося! Мертвим абордажем. Шняга-шняга-шняга-шняга і знову шня-я-я-яга у всеможливих поєднаннях, варіаціях і вар'яціях внутрішнього монологу. «Згинь!» — кажу тій причепі: «Шняг би тебе трафив!» Не трафляє. Либонь шняжить.
Кажуть, що один із найдосконаліших способів знищення будь-чого — його наукове дослідження. Тож помиємо руки, нагостримо академічного скальпеля, зробимо причепливій шнязі розтин. Це, звісно, тупо, але ж тра щось робити, нє?
Почнемо. Перший розріз — вертикальний. Що таке «шняга»? На перший погляд: якась п…дохрєнь із молодіжного арґо. Щось середнє між прикольним предметом, прикольною пригодою й не менш прикольною оповідкою. Річ буття. Метафізична фіґовина, одночасно — метафіґічна шизотина. А насправді (напружтеся, несплячі охоронці ментальних засад!) — ретельно замаскована під новотвір фонетична контрабанда з прабатьківської арійської мови. Позаяк для індоєвропейців, які п'ять тисяч років тому гасали між Піренеями і Амуром, звукосполучення «sh-п» було одним із синонімів «слави». Звідси українське «шана» і китайське «шен». Натомість група слів, фонетично схожих з «уа-g(u)», у ті часи позначала прояви усілякої мерзоти: кошмарні видіння, лісових потвор, пекельних переслідувачів, трункові рослини, зраду і бабу-ягу. Отже «шняга» — достеменна мовна катахреза, анігіляція змісту на штиб «преславної мерзоти», «кульгавої досконалості», «афродітокаки».
«Горизонтальний розріз» шняги концентрує нас на поєднанні звуків «ш» та «н» у вітчизняних та чужинських варіантах. Тут нібито відкривається ширший простір: «шнобель», «шніцель», «шнур», «шнир», «шнапс». На обрії виникають далекі тіні покійного Шнітке, забутого Шнайдермана і перетлілого Шнольде. Якась германофілія, шняха-муха. Між тим, поєднання «ш» та «н» — модна позиція, «вайт треш». Шиплячий звук такий гламурний, піниться і тече. Лоскоче язика й шерехатить усе ностальгійне. Натомість «н» затверджує і вимагає. Заводить мотоцикла і сурово обриває шипіння гаспида. Достатньо пообертати їх місцями і магія враз щезає. «Нишпорка», «наш», «ніштяк», «ношпа» — яка сумна граматологія, розсереджена голосними, які гидкі, спазматичні сенси!
З українських прізвищ, приналежних нашому аналізові, найекзотичніше — Шнягафтьонок. Знайшлося також кілька Шнагайленок та Шнягичок. Усі — з Полісся і приналежних теренів, що дозволяє припустити наявність там особливої резервації, де зберігаються фонеми і номіни прадавньої Євразії. Адже я майже впевнений, що у лексику сучасних українських гіпі слово «шняга» потрапило невипадково. Зовсім невипадково. Воно підіслано тими таємними Геометрами, про яких так переконливо пише Дереш. Воно було закорковане у сарматську лексичну пляшку ще до нашої ери. Перепливло у ній ґотські і татарські лексичні повені, збереглося серед словесного свинства новітніх часів, відстоялося у поліських болотах. Потім вітчизняні наркомани знайшли ту пляшечку посеред своїх приходів, глючень і в'ючень, відкоркували і… пішла шняга, побігла, застрибала. Збагачуючи собою солов'їну мову нашого народу. Тішмося, брацця.