Інше ґроно проникнень і свідчень
Шрифт:
Один з біографів Левицького наполягає на тому, що невдовзі перед цим НПГ-прозрінням краєзнавець в товаристві вільнодумного ребе Земекіса читав німецький науковий часопис, навіть не стільки читав, адже знав німецьку вельми недосконало, але роздивлявся малюнки, на яких зображені були кроманьйонці, неандертальці та інші викопні примати, й слухав коментарі ребе до цих зображень, витримані у радикальному дарвінівському дусі, притаманному тій модерній добі.
Явна схожість голів завсідників колиби з малюнками, ще й підкреслена посталкогольною гіперчутливістю правдивого галицького інтелігента, за словами біографа, настільки вразила Любарта Вінцентовича, що вже до кінця того пам'ятного вечора він втратив останні
Щоби підтвердити теорію НПГ, Любарт Вінцентович почав досліджувати печери та різні особливі місця галицького краю. Зокрема, разом приблудним вірменським ерудитом Амаяком Возняком вони перекопали зо три сотки землі навколо капища у Бубнищі і знайшли там шматок черепа невідомого науці людиноподібного примата, якого дослідники за тодішньою науковою традицією назвали «русинантропом».
Знахідка фатальним чином позначилася на життєвій мапі краєзнавця. Сталося так, що в непросвітлені голови місцевих мешканців хтось вклав переконання, начебто викопна кістка є частиною черепа Олекси Довбуша. Ці прості люди вирішили заволодіти реліквією. Тим більш, що вже два села Болехівського куща мали черепи Довбуша і страшенно цим пишалися. В одному селі з превеликою пошаною зберігали череп Довбуша у дванадцятирічному віці, а в церкві другого парох ховав півчерепа дорослого Довбуша з вогнепальним отвором у скроні.
Отже, мешканці того анонімного села біля капища (яке — між іншим — називалося й називається тепер Скелями Довбуша) вирішили, що нарешті знайдено третього, найпрестижнішого черепа народного героя. Не шмаркатого віку й не зіпсованого дурною кулею. А вирішивши, сповнилися рішучості втерти носи іншим селам.
Всі спроби Любарта Вінцентовича та Амаяка Возняка пояснити пейзанам, що череп є свідком давніших епох, не привели до бажаної цілі. Роззлощені тубільці, чиї комунікативні здібності були значно звужені йододефіцитом місцевих харчів, не тільки відібрали в краєзнавця залишки русинантропа, але й під час реквізиції вийняли Левицькому око, а нещасному Амаякові скалічили ногу й геть чисто відгризли вухо. Таким чином вагомий речовий доказ, необхідний для рішучого виведення теорії НПГ на світову наукову орбіту, було втрачено. Й це сталося тим остаточніше, що ім'я місцевого жандарма збігалося з іменем народного героя. З тої поважної причини він співчував злочинцям.
Скалічений і пограбований краєзнавець, між тим не припинив своїх пошуків, що вказує на справжнє наукове завзяття цього славного сина Галичини. Нарешті доля всміхнулася Любарту Вінцентовичу. В 1913 році біля села Підгір'я, в глибокій крейдяній печері він знайшов дивовижних зелених дітей. Хлопчика й дівчинку з ніжною зеленою шкірою і дуже відстовбурченими великими вухами. Такими великими, що, побачивши ті вуха, Амаяк Возняк заплакав. Зеленошкірі діти говорили незрозумілою мовою, лише віддалено подібною до русинської і польської, та категорично відмовлялися їсти м'ясо.
Дітей було відведено до місцевого ксьондза, похрещено і залишено на церковному пансіоні. Спроби зацікавити дітьми місцеву владу не були вдалими.
Ребе Земекіс, який знав безліч стародавніх анекдотів, пригадав, що літописець Ральф з Когешелла, який мешкав у монастирі в англійському графстві Ессекс у часи короля Стефана (XII ст.), записав історію про зеленошкірих дітей з печери, що знайдені були в селищі Вулпіт у сусідньому графстві Суффолк. Ребе виписав поштою книгу з літописом Ральфа (це коштувало йому аж 120 крон) і переклав Левицькому зміст середньовічної оповідки.
Зелені діти з Вулпіта, так само, як і зелені діти з Підгір'я, не їли м'яса і харчувалися виключно зеленою квасолею. Згідно з повідомленням Ральфа, коли діти виросли і навчилися англійської, дівчинка розповіла, що її нарід живе в країні, де ніколи не світить сонце і всі люди зелені. В день, коли діти загубилися, вони пасли вівці і зайшли до печери, звідки чули церковний дзвін. Вони рушили в напрямі звуку і вийшли під яскраве сонячне світло. Богослов Вільям з Нюбурґа, коментуючи розповідь літописця Ральфа, стверджував, що зелені діти прийшли з побожної країни святого Мартіна.
Попри ці давньоанглійські свідчення й кабалістичні натяки ребе на множинність світів, Любарт Вінцентович сказав всім своїм друзям, що зелені діти є реліктовими неандертальцями, нащадками давніх мешканців карпатського передгір'я «русинантропів гігантськовухих». Він вирішив повезти зелених дітей до Парижа і зробити там наукову сенсацію, але поки збирав гроші, почалася світова війна. Зелені діти не витримали згіршень мілітарного періоду і померли чи то від тифу, чи то від пташиного грипу, відомого як «іспанка». Спроби Левицького викопати їхні кістяки з могили наштовхнулися на спротив ксьондза і католицької громади.
Левицький запив і почав надовго затримуватися в карпатських печерах. Після війни жандарми зловили його, хворого та побутово занедбаного, і відправили до санаторію. Амвросій Гапусяк і ребе Земекіс відвідували його, привозили книжки і слухали нові версії НПГ. Смерть краєзнавця була легкою. Він помер уві сні.
Проблема вампіризму у межиріччі Бистриць
Певні оповіді варто починати з узагальнення. Напевне усі міста, побудовані (хоча б частково) на болотах, мають загадкову здатність акумулював негативну енергію. Накопичувати негативні події. Щодо Буенос-Айресу це помітив письменник Борхес, щодо Петербургу — письменник Достоєвський, щодо задовбаного привидами містечка Деррі — письменник Стівен Кінґ. І я б не хотів, щоби поряд з назвою «Івано-Франківськ» в цьому контексті колись вказали моє прізвище. Але ж факти…
Колись це місце носило назву «Заболоття». І спальний мікрорайон із влучним псевдо «БАМ» стоїть на колишньому болоті. А ще: реальна кров політиків на підлогах франківських ресторанів «Слован» і «Баварія», резонансне вбивство заступника губернатора за якихось сто метрів від мого будинку. Ще: міські легенди, густо зафарбовані у криваве.
Одна з них — про вурдалака.
На старому станіславському цвинтарі є могила вампіра. Вона поруйнована й непримітна. Останній раз вурдалак залишав свою криївку у грудні 1974. Мені тоді було дев'ять. Я пригадую незайманий і спокусливий сніг на майданчиках сусідньої цегельні, кухонні перешіптування батьків про загадкові висмоктані трупи. І заборону виходити на вулицю. Й, навіть, гратися у дворі. Заборону, котру не здатні були подолати мої вишукані істерики з припадками, конвульсіями, носовою кровотечею та іншими симуляціями. А ще — дорослі конвої для школярів, що верталися з другої зміни. Коли вже темно.
Міськком партії тоді твердо визначив, що вампірів бути не може. Бо вурдалаки і марксизм-ленінізм є несумісними. Після п'ятого чи шостого трупа несумісність була частково подолана (метафізичний бік тодішніх владних рішень бентежить мою уяву) і підозрілу могилу випалили військовим вогнеметом. Напалмом. Суворі були часи. Мілітарні. Чи, може, про напалм придумав я в медитативних (гм-гм) мареннях? Малоймовірно. Як би там не було, за легендою цей радикальний і популярний в ту добу засіб (ще, нагадаю, йшла війна у В'єтнамі і палали, нищені американським напалмом, хрестоматійні села в хрестоматійній сельві) порадив войовничим матеріалістам старезний тубілець. Такий собі стівенкінґівський алкоголічний абориген вулиці Київської, що пам'ятав попередні вампірські гастролі — у сороковому році, «за перших совітів». Могила сходила димом три доби, потім появи трупів припинилися.