Обитель героїв
Шрифт:
– Лише про одне насмілюся просити вашу світлість…
– Слухаю, – барон ледь підвів ліву брову.
– Коли інші пожильці з'являться, ви їм не розповідайте зайвого, добре? – Трепчик благально зазирнув у обличчя баронові знизу вгору, чим надовго здобув прихильність Конрада. – Віднадите народ, а я й так зазнав збитків понад усяку міру…
– Невже ви думаєте, пане, що я з першим ліпшим обговорюватиму питання, що стосуються моїх прямих службових обов'язків? Питання, що можуть порушити таємницю слідства?
Від тону обер-квізитора Трепчика мороз пробрав поза шкірою. Хазяїн навіть не встиг збагнути, що відповідь, власне, цілковито збігається
Найбільше візитер нагадував професора з університету в провінції. Рум'яний і кругленький, як наливне яблучко; клинок сивої борідки, обличчя гладеньке, майже без зморшок. Завужений кафтан-жюстокор прикрашений на плечах пучками стрічок і підперезаний широким шарфом з торочками. Верхні стьобані штани, панталони з бантиками у два ряди. Старомодний франт у літах, приїхав до столиці витратити на задоволення певну суму – без зайвого шику, але й не дуже обмежуючи себе у засобах.
– Е-е… прошу пробачення, добродії. Моя клята незграбність… У вас зависокі поріжки, добродії. Скажіть, чи це готель «Притулок… м-м… героїв»? Здається, героїв, якщо я нічого не плутаю. Розумієте, я забув глянути на вивіску…
Ясна річ. По приїзді почув про екстравагантний готель і вирішив ближче ознайомитися з визначною пам'яткою. Повернеться, вихвалятиметься перед сусідами.
– Ви цілковито праві, добродію! – розкланявся Трепчик, випромінюючи привітність.
– Дякую, голубчику! Ви хазяїн?
– Авжеж!
– Чи можу я найняти у вас номер?
– Звісно! Правда, на білій половині в нас ремонт… Поспішаю запевнити, пане: апартаменти чорної половини відрізняються самим лише кольором! Зручності всюди чудові… Ось, пан барон може підтвердити, він тут огляд проводив… тобто, оглядини…
Дідок відмахнувся, збивши чорнильницю з конторки.
– З моїм зором мені абсолютно байдуже: чорні, білі… О, моя перука!.. Мій капелюх… у вас надто їдке чорнило, голубчику!.. Ну нічого, пізніше вичищу…
Повернувши письмовий прилад назад на конторку, дорогою забризкавши край баронського плаща – «О… заради Вічного Мандрівця пробачте! У вас задовгий плащ, мій великодушний пане…», – гість заходився записуватися в книзі. Поруч метушився хазяїн, готовий пробачити випадковому клієнтові, першій ластівці Трепчикової весни, сотню перекинутих чорнильниць.
Конрад перейнявся до дідка легкою заздрістю: йому самому готельєр радів не так щиро. За квізиторською звичкою він зазирнув незграбному гостеві через плече: «Ага, ніякий не професор… Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен… Термін проживання – на розсуд…»
Овал Небес!
– Перепрошую, ваше сіятельство… Ви часом не родич квестора Джеймса Рівердейла?
– Е-е… великодушно прошу… А чому, власне, вас це цікавить, пане?
– Дозвольте відрекомендуватися, графе. Барон фон Шмуц, до ваших послуг.
Короткозорі очиці дідка моргнули.
– Ага, он воно, виходить, як… Це все змінює… Ви – батько квестора Германа, гадаю?
– Ні.
– Невже? Я був упевнений…
– Я не батько Германа. Я його дядько.
– Ох, бароне! Ну звісно ж… А я – дідусь Джеймса.
Він так і сказав – «дідусь».
SPATIUM IIШпагу – королю, пиху – нікому або Життя сімейства Рівердейл
Дворянство Рівердейли отримали давно, ще за Пепіна Садженого.
Сімейна легенда розповідає, що великий імператор, вщент розбитий ордою Елбихенойона в першій битві під Шпреккольде, втік у Бірнамський ліс, небезпечний для випадкових подорожніх і двічі небезпечний – для осіб королівського звання. Але сталося диво. Дерева Бірнаму, з давніх давен непримиренні до вінценосців, цього разу свій гнів спрямували проти жменьки охоронців імператора, перетворивши їх на ласі для себе добрива, – а він сам, поранений і знесилений поневіряннями, зрештою знайшов пристановище в хатині лісоруба. Там його й знайшли троє вільних стрільців-мародерів, які зажадали відібрати в занепалої величності одяг і коштовності, а самого Пепіна живим здати в руки лютого Елбихе для тріумфальних тортур. Лісоруб спочатку вагався між священним обов'язком гостинності та часткою від майна гостя, запропонованою йому мародерами, але підсумок ваганням батька підбив син – дев'ятирічний Марчин. Хлоп'я схопило батьківську сокиру, заступило зажуреного імператора, і голосно мовило:
– Тату, не бійся! Нас троє проти трьох, отже, доля ще не вирішена!
Шість років по тому, під тим самим Шпреккольде, сурмлячи перемогу, Марчин-зброєносець одержав від імператора дворянство та лицарські шпори.
А на додачу – графство Бреттен, що межує з доленосним Бірнамом.
Лихі язики й заздрісники майбутньої слави Рівердейлів шепотіли, що є інший варіант сімейної легенди. Без лісу, мародерів і сокири, зате з борделем у Треццо, імператором, лісорубом, сином лісоруба, флаконом видиханого афродизіаку й трьома невситимими повіями. Втім, безсилля Пепіна чи то від бойових ран, чи пак від чого іншого і ключова репліка юного героя залишалися незмінними.
Шепотіли лихі язики правильно. В тому сенсі, що за виразнішу розмову на подібні теми Рівердейли відрізували язики – вправно, швидко й безболісно, на заздрість хірургам-медикусам.
Різати, рубати й колоти залишалося головним заняттям родини протягом сторіч. Син Марчина, граф Роберт Швидкий, відзначився в славнозвісних Окружних Походах, наганяючи жах на мамлюків султана Ар'є-Лейба бен-Цимах. Вслід за ним за честь роду заступилися близнюки Сайрус і Сайлас, первістки Роберта. Каплиця Розбитих Надій, біля якої брати пліч-о-пліч протягом двадцяти років відповідно до даної обітниці проголошували першість дам їхніх сердець – сестер-двійнят з Деррісдайра, – навіки залишилася в пам'яті вцілілих лицарів королівства, сильно прорідивши ряди останніх. На жаль, сестри не дочекалися паладинів, благополучно вискочивши заміж за тих, чиїх імен історія не зберегла.
Леньйон Рівердейл був лейб-беллатором, інакше кажучи, дуельним заступником короля Шарлеманя Запального, здобувши владиці репутацію тирана й людини, украй педантичної в питаннях честі.
Клайд Рівердейл, зубожівши, відкрив приватну школу фехтування, привселюдно оголосивши інших маестро шарлатанами. Через якийсь час він вибачився перед колегами, які залишились живі. Ці вибачення в письмовій формі понад століття прикрашали собою тренувальну залу школи, разом з гаслом: «Шпагу – королю, пиху – нікому!» Подейкували, що це був ще більший глум, ніж первісна заява Клайда. Так чи інакше, інші Рівердейли, в чиїх руках залишалася школа в наступні роки, в ображанні колег словесними випадами помічені не були.