Обитель героїв
Шрифт:
Граф замовк і щедро притрусив сіллю сирну запіканку з мигдалем. На щастя, більша частина солі потрапила за обшлаг рукава дідка, майже не зіпсувавши смак страви. Ні, так віртуозно прикидатися неможливо! Але розповідь про войовничу родину? Про участь у діяльності храму Шестирукого Крі? Запідозрити шляхетного аристократа в брехні не було ніяких підстав. Виходить, у чутках про сумний результат перших експериментів Крістобальда Скуни є зерно істини?
Чи все набагато простіше?
Граф ле Бреттен – теоретик. Чистий теоретик! І другові дитинства допомагав саме в цій якості. Наприклад,
Чому граф з'явився в «Притулку героїв»?
Відразу після трагедії, спізнившись хіба на добу?!
Обер-квізитор обережно покосував на співрозмовника. Граф перебував у задумі, обличчя його виглядало сумним. На жаль, базіка Трепчик уже повідомив старому про нічне побоїще, розфарбувавши події у найтемніші кольори. Тим часом сам же просив барона мовчати! Зачіпати слизьку тему не надто тактовно, але за час вечері між чоловіками встановилася якась подоба довірчих стосунків, як у людей зі спільним горем.
Конрад вирішив ризикнути.
– Даруйте, графе, що відриваю від міркувань… Що привело вас у столицю?
– Як – що? Звісно, те саме, що й вас. Лист.
«Який лист?!» – мало не вирвалося в барона.
Зависла небезпечна пауза. Рівердейл здивовано закліпав очима на обер-квізитора, немов очікував, що той зараз розсміється й зізнається в невдалому жарті. Під короткозорим поглядом старого Конрад відчув себе останнім мерзотником. Чесно зізнатися, що ніякого листа він не отримував? Ухилитися від відповіді й натяками з'ясувати, що за дивні листи вибірково надсилалися на деякі адреси?..
– Дозвольте доповісти, ваша світлосте! Вам депеша! А також дуельний комплект, замовлений вашою світлістю у спецарсеналі!
Хвала Вічному Мандрівцеві, що береже нас у бідах!
Кур'єр з'явився на порозі навдивовижу вчасно.
– Перепрошую, ваше сіятельство, служба. Служба й обов'язок честі. Я змушений вас залишити.
– Звісно, бароне! Ні в якому разі не смію вас затримувати! Бажаю удачі… о… ці тарілки надто крихкі!..
– Дякую вам, графе.
Церемонно розкланявшись, барон поквапно вийшов.
У пакеті виявився результат запиту: убогі архівні дані на загиблих квесторів. Часу до заходу сонця залишалося мало, і Конрад відклав папери на потім. Коли він залишав свої нові аспідно-чорні апартаменти, у відкрите вікно залетіло знайоме «лелеченя» – точна копія денного посланця.
«Його світлості, Конрадові фон Шмуцу, особисто в руки.
Високоповажний колего!
Доводжу до Вашого відома, що в процесі подальшого вивчення кулі-обсервера мною встановлено: після відомих подій минулої ночі, але ще до того, як обсервер опинився в палатах Тихого Трибуналу, з кулі було знято копію. Встановити особу копіювальника доступними мені методами неможливо.
Щиро Ваша, вігіла Генрієтта Кукіль, м. н. к.»
* * *
Овал Небес перевертався на ребро, скидаючи сонце у володіння Нижньої Мами. Сонце червоніло, як рак у киплячому пиві, вертілося вередливим немовлям у колисочці й котитися спати не квапилося. Цілком зрозуміла уповільненість, навіть якщо врахувати, що час би й звикнути. День переходить у ніч, ніч – у день, кружляє вітер, плине ріка, і нікому це мудрості не додає, всупереч завірянням пророків давнини.
Конрад зітхнув і озирнувся.
Місце за обителлю Веселих Братів, журливих ненажер, похмурих п'яниць і нудних розпусників, здавна вподобали дуелянти всіх мастей. По-перше, тут нема зайвих очей, а ченці виявляють до забіяк виняткову, часом аж образливу байдужість. По-друге, тут гарно, особливо ранньої осені. Обпечені жартівником-листвянчиком, напередодні сумної пори, коли починається невблаганний місяць-падень, дерева палахкотять велетенськими смолоскипами. Трава на лузі стала жорсткою, але досі зберігає зелену барву літа. Стіни обителі, всуціль у тріщинах і виступах, нагадують шкуру могутньої вивірни, вкриту лускою, у звивистих патьоках крові – листя отруйного плюща, що обвив стіни, набуло аж багряного відтінку. Від струмка тягне вогким холодком; протікаючи нижче, в улоговині, струмок значно полегшує роботу лікаря по закінченні двобою.
Втім, сьогодні лікар не знадобиться.
Хіба що корнета згарячу шляк трафить.
– Спізнюєтеся, вельмишановний пане! А я ж попереджав…
– Перепрошую, – тон вибачення і, головне, полум'яний погляд юного Лефевра надавали словам прямо протилежного значення. Дивись, не дочекається, щоб у горлянку вчепитися. – Затримався, вмовляючи секундантів. Боягузи! Нікчемні душі! Людці! Відмовлялися, посилалися на мерзенні обставини… Тільки найближчі друзі, найвідданіші…
– Ви привели секундантів?! Вам що, ніхто не спромігся пояснити…
– Не бачу потреби в поясненнях, добродію! Тим більше перед поєдинком честі!
«Найвідданіші» – двоє прапорщиків, у чині явно днів кілька, не більше – гордо виструнчились. Збиті на плече ментики, короткі, в шнурах, галунах і стрічках, мало не попадали в траву. Конрад зітхнув ще раз. Ну звичайно, нашому півникові ніхто не пояснив, а якщо й намагалися, то півник не слухав, а кукурікав…
– Під час дуелі зі співробітником Всевидющого Приказу, якщо сторони відмовляються вирішити справу миром, секундантів, юначе, бути не має. Дуельний Кодекс, стаття «Про окремі випадки», параграф тридцять другий, – барон згадав зануду-стряпчого й скривився, як від зубного болю. – Ось наші «секунданти», єдині й неповторні. – Він кивнув на дві шаблі в піхвах, що мирно дрімали на камені.
Ці шаблі годину тому доставив кур'єр зі спецарсеналу, разом з розпискою про видачу, завіреною суперінтендантом Марком Хропунцем – чоловіком, поруч із яким скрупульозність барона виглядала нехлюйством чистої води.
Біля каменя, просто на траві, лежав восковий таблетон і стилос-самописець, гостро заточений на кшталт шпаги.
– Ви знущаєтеся, добродію? Ну гаразд, вам недовго залишилося!
– Вгамуйтеся, юначе. Ваші старші товариші, знаючи Дуельний Кодекс краще за вас, розсудливо відмовилися потурати глупству палкого корнета. І правильно зробили. Під час дуелі з квізиторами краще обійтися без зайвих свідків. Від ганьби це не рятує, але бодай зменшує її розміри… Втім, як вам буде завгодно. Ми захопилися. Починаймо.