Огненне коло
Шрифт:
Ой ти, земелько, ти моя ненько!..
Хтось із присутніх не витримав і вигукнув, не то з глумом, не то з щирим зворушенням:
— Диви!.. Товариші!..
Тоді одна з дівчат підвела пухле обличчя глянула на того, шо сказав, побачила німецьку уніформу і раптом блиснула несамовито очима:
— Ич ти! Знайшовся товариш!.. Шкура!.. — і раптом аж затряслася вся, завищала, захлинаючись від сказу: — Шку-у-ра!! Фашистська ти шку-у-ра!! Своло-оч!..
Хтось за плечима брязнув замком і нагло розрядив автомат… Ніхто не встиг перешкодити. Дівчат у брудній солдатській одежі ніби косою зітнуло…
Хто розрядив автомат?! Хто розрядив автомат! Німець
Автомат розрядив з-за спини хтось «третій», якийсь вищий чин, що говорив на трьох мовах…
Що то за дівчата? Чого? Як?..
«Жидо-большевички»… — Одне паристе слово. Коротке й вичерпне пояснення.
— Ну, що ж, таких не жаль, — сплюнув хтось. — Таких не жаль. Таких не жаль…
Але хіба це ворог? Хіба такий ворог? Хіба це від них утікає вермахт і есеси з труп’ячими голівками? Ха! Смішно. Ні, це не він, це не ворог. Це просто дівчата. Кажуть, що вони парашутистки?..
Можливо…
Коли хлопці повернулися до штабу, в штабі вже нікого не було, двері були пороззяплювані, всюди валялися папірці, якесь шмаття, поламані меблі… Не було машини, що вантажилася. Не було й їхнього мотоцикля.
Хлопцям було шкода мотоцикля, але що ж, якщо він щез, то, значить, так треба. Значить, так хоче вища сила, що ввергла їх в цей пекельний казан, як тих юнаків в піч вогненну, для великого іспиту. Вони мусять випити гірку чашу до дна разом з усіма. Що ж, нехай…
Дивний фатальний настрій не покидав їх, стан душевної прострації. Вони бачили в усьому волю вищої сили, якусь вищу приреченість і опустили руки. Для чого змагатися, якщо їм згори призначено бути зітертими з лиця землі! Це, мабуть, від безмежної психічної і фізичної утоми. А може, й від свідомости, що всі проти них, проти цілого народу їхнього.
Ситуація їхня була безнадійна. Цілком. Від ріжних людей, що прибігали до штабу з ріжних кінців, так як і вони недавно, за вказівками, за порятунком, а інші переконатися, чи правда, що генерал зрадив їх, покинув, вони мали вичерпні інформації про все, що відбувається скрізь.
Ім’я тому, що відбувалося скрізь, на всьому просторі, займаному недавно дивізією, паніка. Жахлива паніка.
Їхню дивізію, власне, рештки дивізії, оточено — вже оточено! — стальним перстенем і приречено на знищення. Вони й раніше знали, що до цього йдеться, але одне діло знати, а інше — бачити, як утік генерал, покидаючи приречену дивізію. Те, що було примарою, тепер сталося. Перстень замкнувся. Оточено й решту частини XIII корпусу, але найгірша перспектива чекає вояків української дивізії. Скрізь кружляє уперта чутка, що метою оточення, метою замкнення перстеня в якраз знищення їх. І це логічно. На цьому ворогові залежить. І ніхто з них не може сподіватися на жадну милість, на ніяку пощаду. Всі інші можуть, зрештою, піти до полону й лишатися цілі, лише для них така перспектива виключена.
А найтрагічніше те, що головніші частини вермахту вже опустили фронт і майже всі вихопилися за перстень ще до того, як він замкнувся, й лишили їх напризволяще.
Ворог прорвався колосальними силами на півночі й на півдні, загнав ті клини далеко вглиб, зімкнув їх і відрізав усі шляхи до відступу…
Така картина.
Як же бути й що ж їм робити?
Петро махнув рукою. Ним володіло непереможне бажання лягти й заснути. Голова йому нестерпно боліла, гула, розсідалася. Роман кілька разів товкнув його під бік, тягнучи за кожним разом запитливе:
— Ну?..
Петро подивився на Романа довгим поглядом і поляпав рукою по держакові «МПі», поляпав значуще, заспокійливо, мовляв: не хвилюйся, останнє слово щодо нашої долі буде за нами. А словами промовив мляво:
— Утекти від ворога ми завжди утечем. Але хіба в цім суть?..
По тих словах пішов під акації й ліг на траву горілиць. Він ніяк не міг протистояти непереможному бажанню заснути мертвецьким сном, і нехай все як знає.
Роман сів поруч.
— А в чім же суть?
Петро не відповів. Можливо, суть в тім, що перед ними в цій критичній ситуації поставала проблема, куди їм бігти, в який бік, куди вириватися, де шукати рятунку, вірніше — в чому шукати рятунку. Бо не тільки металося тіло, металася й душа. Бідолашна, засмикана, змучена душа. Часом здавалося, що вона або розчахнеться навпіл, або людина мусить збожеволіти, а це значить розчахнутися вже не навпіл, а на сто часток.
Не дочекавшись відповіді, Роман зідхнув, дістав листи й почав читати, кваплячись, боячись, щоб і цей раз щось не перешкодило. Така, бач, дійсність, що людина не певна, чи вона встигне розпечатати конверта з листом від коханої… Роман читав листа, біг по папері очима, а губи йому починали тремтіти. Дужче. Нарешті він не витримав і застогнав, рипнув зубами.
— Що? — запитав Петро. Він не спав, він борюкався зі сном і щось думав, і почув Романів стогін.
— Що? — запитав, не розплющуючи очей.
— На ось, подивись! — ткнув йому Роман листа. Але Петро не поворухнувся і не розплющив очей.
— Розкажи так…
— Недавно… Під час пацифікації… німці розстріляли мого брата… Чуєш?.. Мовчанка.
— А весною… в містечку Н. німці повісили групу юнаків, серед них кілька товаришів… Чуєш?
Мовчанка. Бідолашний Роман аж стинався весь від розпачу.
— Т-та-ак… — процідив Петро по довгій мовчанці. — Ось в цім і суть!
Йому самому пригадався шерег повішених понад мостом на вербових гілляках його товаришів і друзів у рідному місті. Згадавши, розплющив очі. Сон йому втік. Він дивився на Романа й морщив чоло, ворушив бровами. Недобравши слова, яким би потішити друга, запитав будь-що.
— Хто пе пише?
— Це… лист від дівчини…
— Гм… А що ж це вона прямо так і пише в листі…
— Так. Вона прямо так і пише, лише пише, що це не німці зробили, а «ворожі партизани».
— Розумна дівчина! А що сестра пише?
— Теж пише про смерть багатьох знайомих… На шибеницях… Порозбивалися на гойдалках»…
— Т-та-ак… Ось в цім і суть, — зідхнув Петро. — Ось в цім і суть.
Мовчанка. Петро дивився широко розплющеними очима на віти акації над собою. Потім заговорив з мукою, тягучим хриплим голосом:
— Я от дивлюся на них… Ти знаєш, я бачу їх… От їх тисячі гойдаються на гілляках, на спепіяльних шибеницях, на брамах, на стовпах… Стільки, як отих листочків, і отак тремтять!.. Тисячі їх лежать горами в шолухових ямах на державному млині, постріляних, закривавлених і присипаних шолухою… Тисячі їх вигинуло в таборах остарбайтерів під канчуками… Ось, брате, у чім суть! Здавалося би, ясно?.. — Павза. Петро відсапнувся. — А воно зовсім і не ясно. Бо знаєш ще, в чім суть? Ти це знаєш, ти сам це знаєш, але я мушу це сказати, бо вони от їдуть через мою душу… Десятки тисяч, сотні тисяч їх день і ніч їдуть… Все на захід, все на захід. День і ніч. Під бомбами, під артилерійським обстрілом, через фронти — босі й голі поспішають. Я бачив їх… Ти бачив їх… Довжелезні ешелони утікачів зі сходу на захід… З маленькими дітками… З старенькими бабусями… Але поки вони всіли в ешелони, вони бігли пішки, босоніж сотні кілометрів, тримаючи маленьких діток за ручки, на захід, на захід, рятуючись від пекла, від загибелі, від мук, обриваючи одежу й шкіру межи тернами, гублячи діток на дорогах непогребенними. Вони утікають… Знаєш від чого вони утікають? Ти знаєш. Але ти не бачив, а я бачив на власні очі, від чого вони утікають… Ах, Боже! І куди вони утікають!.. Твоя мила пише, що повісили твоїх друзів… А моя мила не пише, бо… бо її саму вішали ті самі, що вішали твоїх друзів, але вона утекла, щоб її вішали інші, ті, що загубили її батька… Ми бачили з тобою ешелони на всіх станціях Чехо-Словаччини, Німеччини, Мадярщини, Польщі… А скільки ж ми ще не бачили!..