Огненне коло
Шрифт:
Таким він стоїть Петрові у віччю. І чомусь неодмінно біля нього, за ним, над ним швидко-швидко біжить той кінь з перебитим хребтом, біжить на двох передніх ногах, трясе високо задертою головою й ірже тоскно, признано:
«Підождіть!.. Підождіть!..»
Ось б’є зенітка. Не замаскована, не захищена нічим, вона стоїть серед шляху, серед побитих возів і машин, там, де її захопив валет ворожих літаків, на відкритому місці, і гарячкове відстрілюється — б’є в зеніт. Поцілений літак іде «штопором» униз. Другий береться полум’ям і летить, як торпеда, по похилій лінії, тягнучи довжелезний шлейф чорного диму. А зенітка б’є й б’є, гарячкове, надхненно, — обслуга метушиться жваво біля неї, зовсім не криючись під бомбами,
А ті, що були біля неї, щезли. Навіть не скрикнув ніхто. Так, ніби їх зовсім і не було на світі.
Ось людина біжить, охоплена полум’ям. На ній горить одежа й горить волосся, і горить наплечник… Людина хоче відстебнути наплечник і не може. Хоче погасити волосся й не може… Вона реве, падає на землю й качається, й скавулить від жаху та болю — упирається головою в землю й крутиться на однім місці, вона хоче заритися в землю живцем… і копає. І кричить вже почорнілими, спеченими устами:
—Мамо!.. Ой, мамо ж рідная!.. О-о-о-о!..
Мова та жалібна, тоскна, голос дзвінкий, тонюнький.
— Мамо!.. Ой, мамо ж!.. — Цей крик-вопль ще стоїть у повітрі, а хлопець вже готовий, він замовк, захлинувся й вже лежить, мов скарьожена головешка.
Повз нього йде вогонь, хилитаються язики полум’я, мов вогненні кобри повзуть, підіймаючи голови з зеленої ще трави й бур’янищ, сичать. А під тими кобрами чорніє й димить земля.
Ось вояк із випеченими очима. Хвилини його почислені. Світ йому померк, і померк розсудок, але він бачить життя внутрішнім зором. Він маячить, лежачи на траві, й оточений близькими друзями… Він бачить своє дитинство. Він розмовляє з батьком. Він пропонує батькові погасити воду, що чомусь загорілася, та й сідати обідати. Він тягне тихим, благальним голосом:
— Може б, ми вже обідали, тату?!
Тягуча павза. Товариші хмуряться, безпорадні, розгублені, а хлопець зідхає хрипко й знову благальне, уперто канючить:
— Може б… Може б, ми вже обідали, тату?.. Хлопці мають тягти жеребки, хто мусить його дострілити. Коли наломано вже сірників і вкинуто в хустку, а ту хустку затиснуто в жменях, лишаючи лише вузьку щілину, щоб простромити пальці й узяти жереб, узяти вирок фортуни, — виявляється, що жеребків уже тягти нікому. Ніхто не хоче ризикувати, бавитися з фортуною в піжмурки.
А вояк з випеченими очима навіть не знає про муки своїх товаришів, про тії жеребки, він взагалі нікого не впізнає, реальний світ вже для нього не існує. Він увесь в іншому світі.
Може б, ми вже обідали, тату?
Ось сільська церковця…
Вона стоїть на пагорбі й горить, як смолоскип, піднявши в небо два стовпи диму, — один стовп білий, а один чорний. Білий стовп диму з дзвіниці, а чорний з даху самої церкви. Обидва стовпи клубочаться в синє небо, не змішуючись, кожен сам по собі. Церква горить самотньо, ніхто її не гасить, бо в навколишньому селі, либонь, жадної живої душі… Раптом з небес злітають бомби з несамовитим, сатанинським виттям, падають — і церковцю всю підносить в повітря… Вона злітає вгору, немов лялькова коробочка, розломлюеться вгорі й валиться назад. Вибухи бомб підхоплюють її знову й тепер уже летять високо вгору обаполи дошки, стовпи, каміння, тріски, шмаття полум’я й хмари піску та диму…
Згодом виявилося, що в тій церковці було повно дітей, і жінок, і стариків. Вони вклякнули й так стояли навколішках, молитовне згорбившись і склавши руки. Вони шукали рятунку, захисту. І вони вірили в заступництво, вони вірили в неспалимість цього місця. І та їхня віра була така велика, така безмежна, що коли навіть почала церква наповнюватися димом, люди не кинулися навтьоки. Вони вірили в недоторканість, вони вірили в неможливість, щоб смерть і поругання перемогли святиню. А ще вони вірили, що ніхто не дерзне посягти на святе місце, що навіть найлютіший ворог не допустить блюзнірства. Тим більше, що ворог знає, що в війні церква є притулком беззахисних і беззбройних.
Ворог дерзнув…
Коли підоспіли вояки, на місці церкви була лише велика димляча могила, звалище трісок, обсмалених підвалин, поломаних образів, різного череп’я і поко-верканих людських тіл.
Якась бабуся, що лишилась жива, стояла навколюшки, простигши руки в небо, розхристана, простоволоса… Вона, здавалося, втратила мову й тільки потрясала простягненими костлявими руками й пасмами сивого волосся, побиваючись над загиблими.
Побачивши вояків, бабуся скинулася вся, простягла руки до них і видихнула з самого серця в нестямі:
Дітки! Ой, де ж ви барилися, що й не захистили нас… Дітки!
Ось двоє розмовляють про дім, про шкільні часи, про радісні зустрічі, про сонячні Карпати, про пластунські пригоди їхні, про місячні ночі на Стрию, про своїх подруг, про суниці, про черешні, про співочих пташок, про все, аби тільки не думати про неї, не згадувати. Забути. Відвернутися від неї бідолашним серцем. Забути про ворога. Перекреслити його. Нема! Бодай на хвилину забути про страхіття. Так вони мирно розмовляють, сидячи на купі землі… Раптом один звизкує несамовито, б’є кулаками й ногами в землю й кричить:
— А будь же ти проклятий!! Будь ти проклятий!!
І що то за диявольська мана!! А бий тебе грім з неба!.. Будь ти проклятий!!
Це про ворога. Виявляється, що він уже заступив усе, — і дитинство, і шкільні часи, і юнацькі пригоди, і місячні ночі — все. І вже людина не може, не в силі одвернутися думкою від нього, як зачарована. Вона в полоні містичного жаху і в той же час в полоні пекельного гніву й здивування.
— І що ж то за прокляття, га?! Його б’ють, його товчуть, його кромсають, а воно лізе, лізе й лізе… як туман, як дим, як чад, як холера! Га?! Смерти не боїться й нічого не боїться! І немає йому числа! І немає йому кіпця!.. І з чого в нього душа тая?! І чи є в ньому душа, га?! Чортяча, пекельна, диявольська сила!! Якісь чорти! Якісь маніяки! Якась звірина, сатаною сплоджена!.. А бий тебе сила Божа!..
Один так клене, а другий сидить мовчки. Похнюплено. Сидить байдужий, і тільки нерв у нього на щоці смикається в такт лютим прокльонам друга.
Ось відтинок фронту, зритий окопами та ровами і вкритий скелетами ріжних машин — жужелицею недавніх боїв. На нього вмаширувала свіжа частина; «хлопців», пара сот людей, — вони ще не підняли зброї, вони ще роззираються. Телефоністи тягнуть дріт, артилеристи встановлюють гармати… Раптом з ясного неба починають сипати сотні стрілен, покривши все поле,. там, де розташувались ті хлопці. А водночас налетіла авіяція. Земля закипає. Все поле перетворилося в суцільний киплячий казан. Не лишилося там жодного цаля, не збуреного й не прошитого вогнем і залізом. Здавалося, що все там загинуло в першу ж мить. Одначе з того киплячого пекла починають вистрибувати люди й бігти без оглядки, бігти, скільки духу, затулившись руками… Хто на двох ногах, а хто й на одній… Падають, повзуть, схоплюються й знову біжать… і деякі розбиваються об поковеркан! рештки ворожих танків, панцерних авт, гармат, що стирчать тут і там. Побожеволілі, засліплені вогнем, оглушені грохотом люди нічого не бачать, не чують, не розуміють..