Ольга Кобилянська

У нинішньому, XXI столітті Ольга Кобилянська гарантовано була б однією з тих особистостей, яких бажано і престижно запрошувати на резонансні теле– та радіошоу, літературно-мистецькі акції, диспути, дискусії і т. п. Вона була б у центрі уваги під час науково-практичних конференцій з питань філософії, психології, культури та й… довкілля. З нею було б цікаво розмовляти про мораль, етику, естетику, релігію, театр, кіно, живопис, літературу, про митця та загал, про становище й роль у суспільстві чоловіків і жінок, про батьків і дітей, про матеріальне і духовне, національне та інтернаціональне, про народ і його провідників тощо. Було б цікаво, бо якраз отакі й дотичні теми спонукали її до літературної праці, давали матеріал для окремо занотованих спонтанних роздумів, для записів у щоденниках, для листів, для нечисленних публічних виступів. А читачам авторське трактування, інтерпретація О. Кобилянською згаданих тем дають підстави вважати її принаймні непересічною письменницею.

Уже перша її

повість українською мовою – «Людина», яка побачила світ 1894 року у львівському альманасі «Зоря», твір тоді нікому не відомої літераторки з Буковини – стала одним з найоригінальніших, найцікавіших і найсуттєвіших творів про жінку-особистість в українській літературі кінця XIX – початку XX століття, а наступна повість – «Царівна» – скупому на похвалу та завжди об'єктивному Іванові Франку дала підстави сказати: «Се перша у нас повість, основана не на інтригах та любовних пригодах, а на психічній аналізі буденного життя пересічних людей». До речі, у 1905 році він так схарактеризував «Землю» видатної буковинки – один із найкращих у світовій літературі творів на селянську тематику: «її [Ольги Кобилянської. – В. В.] роман «Земля», крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття». А хіба не промовисто писала Леся Українка в листі до О. Кобилянської від 18—30 січня 1900 року: «Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, ніж паризької вистави, надто як начиталися Вашої «Некультурної». Що то за пишне оповідання, ота «Некультурна»! Я не вмію розказати Вам, яке чудове вражіння справила вона на мене. Які типи, які пейзажі! В нашій літературі нема пейзажиста над Вас, і я не знаю, як готова цінити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж в літературі і завжди мені його бракувало в нашому письменстві»?

Високо оцінювали творчість О. Кобилянської також чимало інших відомих діячів культури. У пам'яті, проте, найчастіше зринають слова знаного вітчизняного майстра слова Василя Земляка: «Ольга Кобилянська була великою письменницею, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх у нашому народі, приніс їх у новий світ такими ж великими, самобутніми і неповторними, якими вони були зразу ж після своєї появи». Так було мовлено у 1963 році, коли столітній ювілей української письменниці святкували в міжнародному масштабі, коли вона стала ювілянткою ЮНЕСКО.

Відтоді минуло майже півстоліття, але Ольгу Кобилянську, її творчу спадщину аналогічно сприймають і сучасні читачі. Аби збагнути причини цього, недостатньо пам'ятати загальновідому, начебто скромну та неоднозначну самохарактеристику письменниці: «Одна праця, одне перо та власне моє я зробили мене тим, чим я є, – робітницею свого народу». Отже, згадаймо про найважливіше і найвизначальніше з її життя і творчості.

«Я роджена на Буковині в малім містечку в Гура-Гуморі року 1863,27 падолиста, в глибині гір карпатських, яко донька небагатих родичів», – писала О. Кобилянська в автобіографії 1903 року. Сучасна назва цього містечка – Гура-Гуморулуй, розташоване воно у Південній Буковині, тепер Румунія, за півтори сотні кілометрів од Чернівців.

Ольга-Марія Кобилянська – четверта дитина в сім'ї цісарсько-королівського повітового канцеляриста при місцевому повітовому управлінні Юліана Яковича Кобилянського та його дружини Марії Йосипівни з Вернерів – народилася в будинку № 129 у кінці тамтешньої головної вулиці, яка простяглася від центру містечка в напрямку до старовинного монастиря Гумор, за нею утвердилася назва Манастіря Гуморулуй. Доволі просторе подвір'я, де був той будинок (тепер там особняки під номерами 102, 104, 106), притикалося до підніжжя залісненого горба. А трохи далі, якщо рухатися до згаданого монастиря, до якого звідти чотири кілометри, тягнеться горбиста галявина, вкрита рідким ялівцем та оточена смерековим лісом. Неподалік – широка долина, постійно владарює на ній неспокійне і неслухняне русло потоку Гумор, який вливається в річку Молдова. Порівняно з центральною частиною містечка оселя Кобилянських виявилася на невеликому узвишші. На вкритій поодинокими смереками горі, що даленіє навпроти, – сінокоси, селянські оселі, пасуться отари овець, міські ж будівлі туляться переважно до долини, ближче до русла ріки. Праворуч і ліворуч височіють гори.

Жила О. Кобилянська в Гура-Гуморі нетривалий час – у 1863—1868 роках. Цікавих матеріалів про перебування там подружжя Кобилянських начебто нема. Та є в місті римо-католицький костел, де хрестили їхню донечку Ольгу-Марію. Прискіпливий дослідник життєвого шляху письменниці може заперечувати це, адже в її метричному свідоцтві вказано, що вона греко-католицького віросповідування, задокументоване ж свідоцтво в греко-католицькій парафії села Качіки, яке неподалік від Гура-Гумори. Прояснюють картину матеріали, опубліковані у часописі «Нива» за 1907 рік: у Гура-Гуморі української церкви не було, але невеликій громаді місцевих українців для задоволення духовних потреб протягом заздалегідь визначеного часу дозволяли користуватися приміщенням римо-католицького костелу. Якщо римо-католики проводили своє богослужіння, приміром, з 10 до 12 години, то греко-католицька громада могла його здійснювати десь із 8 до 10 або з 12 до 14. Церковні відправи виконував священик із Качіки, де заснували русько-католицьку капеланію, як її тоді офіційно називали, ще 1813 року на прохання робітників тамтешніх солекопалень відповідно до цісарського розпорядження від 5 квітня 1812 року. Качіка стала другою греко-католицькою парафією на Буковині після Чернівців. Хрестив О. Кобилянську 15 грудня 1863 року священик Кирило Гаморак, який був капеланом протягом 1861—1874 років. Хрестив у Гура-Гуморі, а запис про здійснення обряду зробив у парафіяльній книзі села Качіки.

Мешкали Кобилянські у згаданому південнобуковинському містечку, бо там довелося працювати главі сім'ї – Юліанові Яковичу. А народився він 7 травня 1826 року в сусідній із Буковиною Галичині, в селі Баб'янка (нині воно підпорядковане Струпківській сільській раді Коломийського району Івано-Франківської області). З автобіографії О. Кобилянської «Про себе саму» довідуємося, що батько її походив «з родини української, та ще й гербової», прадід письменниці був греко-католицьким парохом «у селі Микитинцях у Галичині» (воно, здогадно, тепер у складі Угорницької сільської ради неподалік від Івано-Франківська), а «дідо Яків жив у Бучачі [нині місто в Тернопільській області. – В. Б.], завідуючи часть лісу славного монастиря василіанів, за що було дозволено моєму батькові побирати науку в славній на той час школі отців-монахів василіанів». У Бучачі Юліан Якович Кобилянський закінчив і перший клас гімназії, що підтверджує свідоцтво, видане 23 жовтня 1841 року, але далі вчитися не зміг. У 1841 році померла його мати Параска, батько ж невдовзі одружився вдруге, хлопцеві довелося повернутися до Баб'янки, де вже господарювала чужа йому людина – мачуха. В автобіографії О. Кобилянська зазначила: «Батько, усунений вже з школи, не маючи чим оплачувати науку, покинув рідні молодші й старші сестри [Ганну, Софію, Юлію. – Б. В.] зі злою мачухою й пішов, випосажений 14-ма роками й прегарним голосом, у світ».

Здолавши понад три десятки кілометрів, Ю. Кобилянський опинився спочатку в місті Коломия. З 8 листопада 1841 року до 24 травня 1842 року був домашнім учителем у родині місцевого жителя Цісельського, що засвідчено виданим хлопцеві листом-рекомендацією для подальшого працевлаштування: «Юліан Кобилянський давав моїм дітям уроки за програмою нормальної школи, навчав порядно поводитися, перебуваючи у мене, проявив себе скромним і людяним».

Відтак шлях повів Кобилянського на Буковину, де в той час навіть з такою освітою, як у нього, була можливість влаштуватися принаймні дрібним канцеляристом. У місті Серет (Румунія), що за 120 кілометрів од Коломиї, ним заопікувався відомий «далеко й широко з своїх великих духовних здібностей і також образования», як згодом писала О. Кобилянська, місцевий священик Ігнатій Бучацький. Він щиро перейнявся долею хлопця, допоміг улаштуватися на роботу спочатку домінікальним писарем, спонукав його підвищувати свій освітній рівень, зокрема, досконало вивчити німецьку мову, якою обов'язково послуговувалися працівники адміністративних установ Австро-Угорської імперії (згодом Ю. Кобилянський вільно володів українською, німецькою, польською, румунською мовами).

Зі збереженого донині, датованого 29 червня 1889 року, «Службового листка» батька О. Кобилянської довідуємося: 29 травня 1842 року він став присяжним домінікальним писарем у кількох буковинських селах. Ці функції виконував по 9 вересня 1849 року. Згодом, склавши попередньо відповідні «правничі іспити», понад 4 роки – мандатор і суддя в буковинських селах Станівці, Теодорешти, Солонець, Захарешти і Банилів. 30 вересня 1855 року Кобилянського призначають повітовим канцеляристом при повітовому управлінні в місті Гура-Гумора. Цю ж посаду він обіймав з 3 вересня 1868 року по 30 березня 1873 року в Сучаві (повітове місто в Південній Буковині, нині на території Румунії), після чого понад два роки був повітовим судовим секретарем повітового суду в Садгорі (нині – район міста Чернівці) та Кімполунзі (Румунія). 26 травня 1873 року декретом № 4012 Вищого крайового суду у Львові йому надають звання судового секретаря одинадцятого рангу, а з 13 червня 1875 року за вказівкою Чернівецької крайової президії призначають повітовим секретарем при старостві в Кімполунзі, де він працював аж до виходу на пенсію в липні 1889 року. Загальний трудовий стаж Юліана Яковича становив 47 років, 1 місяць і 2 дні.

Звертаємо увагу на службові переміщення не тільки для того, щоби знати, коли і на якій посаді працював глава родини, але й для з'ясування того, де після народження мешкала майбутня письменниця, адже, крім часу виконання Ю. Кобилянським службових обов'язків у Садгорі (дружина й діти залишалися у Сучаві), із ним постійно перебувала і його сім'я.

По материнській лінії, читаємо в автобіографії «Про себе саму», дід письменниці – Йосип Вернер – був далеким родичем німецького драматурга-романтика Захари Вернера (1768—1823). У 18-річному віці Йосип зі своїм батьком, колишнім фабрикантом, потрапив у Галичину. Згодом разом з одним своїм товаришем став орендарем невеличкого буковинського села Димка (нині село Глибоцького району Чернівецької області). Батько ж його, тобто прадід О. Кобилянської, повернувся додому, як пише письменниця: «Здається, до Познані, звідки відвідував ще раз або й два свого сина Йосифа». Незабаром спільник И. Вернера, «ошукавши його славно, втік до Галичини, а він купив собі за чесно запрацьований гріш невеличкий шматок землі й розґаздувався на ній тут же, в Димці, де й жили з жінкою до кінця життя свого».