Опівнічні стежки

Канюка Михайло

У відблиску його незгасного полум'я видно тих, хто лишився живий. Схиляється біля пам'ятника літня жінка – Марія Голубенко. За нею стоїть сивий Ковальчук. Кладе квіти Василь Солоух. Сумно дивиться на полум'я генерал Сенченко, обережно підтримуючи старенького Семена Семеновича Поліщука.

Сутеніє… Спалахує низка вогнів над Дніпром. Розквітають різноколірними вікнами білокам'яні квадрати нових будинків. Полум'яніє спалахами реклами і сліпучими автомобільними променями святковий вечірній Хрещатик.

Над містом сяють вогні.

Київ, 1965-67

ПОЄДИНОК

Повість

Частина перша

Розшуки диявола

Це був рік, коли наша країна почала відбудовуватися після тяжкої гітлерівської навали.

Це був рік, коли у багатьох країнах Західної і Центральної Європи піднімались на боротьбу за кращу долю, за краще життя трудящі.

Це був час, коли пам'ять людей горіла свіжим вогнем ненависті до катів, що не понесли заслуженої кари за кров мільйонів загиблих, і волала правосуддя.

Важкий це був рік. Перший післявоєнний, коли тільки складалися карти суверенних країн Європи.

1

Генерал Романченко задумливо в крутнув у руках гостро підструганий олівець, час від часу поглядаючи на офіцерів, що сиділи перед цим. Старший з них, начальник слідчого відділу підполковник Василенко, здавалось, байдуже стежив за рухами начальника. Лейтенант Зарудний, навпаки, напружено слухав генерала, нотуючи щось у блокноті.

Він був ще молодий і не навчився, як Василенко, за зовнішнім спокоєм приховувати почуття.

Генерал помітив і тремтіння олівця в руці лейтенанта, і міцно стиснуті губи, і радість за велике довір'я, що хлюпала з лейтенантових очей.

«Зовсім ще хлопчисько, – подумав Романченко. – Та рекомендує Василенко… А втім…»

І Романченко знову замислився. Ніби вгадавши вагання генерала, Зарудний порушив мовчанку:

– Я зроблю все, щоб виправдати ваше довір'я, товаришу генерал, – сказав він твердо.

– Добре, – у голосі Романченка прокинулись веселі нотки. – Ідіть, бажаю успіху.

Коли Зарудний вийшов, генерал обернувся до Василенка.

– Я дивуюся вам, Олексію Петровичу, – почав неквапно він. – Завдання з Москви – така складна справа, а ви пропонуєте доручити її хлопчиськові. Я вже не кажу про те, що супротивник йому не під силу. Старий зубр німецької розвідки, оберштурмбанфюрер СС Отто Діль, і юний лейтенант Зарудний. Нерівні сили!

Василенко ворухнувся в кріслі і попросив дозволу запалити.

– Діль справді досвідченіший і сильніший за Зарудного, – сказав він, глибоко затягуючись, – адже не випадково у німецькій розвідці його охрестили Дияволом.

– Це розвідницький псевдонім Діля?

– Так. Але це не все, – продовжував Василенко. – Диявол ще й у значно вигідніших обставинах. Ми не знаємо, де його шукати, а він, слід гадати, зробив усе, щоб не виявити себе.

– І все ж таки пропонуєте Зарудного?

– І

все ж таки Зарудного, Михайле Миколайовичу. Я вірю в цього хлопця. Хоч він і молодий, але в нього є справжня хватка. Він тямущий, всебічно розвинений і любить наше діло, у нього вроджена спостережливість до дрібниць і неабияка здібність аналітично мислити. Згадайте, як зріло він працював у справі Ріхтера. Ви були ним задоволені. Крім того, він досконало володіє німецькою і англійською мовами, і це, я думаю, в наших розшуках стане в пригоді. І ще, – полковник трошки помовчав, – Діль замучив його сестру Валю, вона була нашим зв'язківцем. Хлопець рветься у бій…

– Я не знав цього, – генерал підвівся, підійшов до вікна, поволі обернувся. – Ви майже переконали мене, Олексію Петровичу, – продовжував він, – але досвіду, досвіду йому бракує.

– Досвіду в Зарудного справді малувато, саме тому я не маю наміру залишати лейтенанта без найпильнішої уваги. Нехай веде цю справу, а я контролюватиму його.

– Тоді інша річ, – Романченко підійшов до підполковника. – У вас, Олексію Петровичу, досвіду хоч відбавляй!

– Ех, товаришу генерал, – лагідно усміхнувся Василенко, – досвіду можна набути. Зарудний нас з вами у цьому якщо не випередить, то наздожене напевно, а от молодості його нам не мати ніколи.

Тепле червневе повітря, напоєне пахощами липового цвіту, щедро лилося в кімнату. Легкий вітерець похитував шовкові занавіски на вікнах, куйовдив акуратно зачесане на проділ волосся Василенка і пасував лише перед коротким сивим йоржиком генерала.

Поклавши руку на тверде плече підполковника, Романченко мрійливо дивився на свого товариша, згадуючи спільні бойові діла, поразки, успіхи, – всі чотири роки війни, що увібралися в три орденські планки на бувалому в бувальцях кітелі Василенка.

– Однаково шкода молодості, – промовив Олексій Петрович. – Подивіться, Михайле Михайловичу, гарний же хлопець.

Романченко глянув у вікно. Пругкою ходою Зарудний відходив від під'їзду управління.

– Так, добра зміна, – сказав Романченко. – Що ж, може, й ваша правда. Головне – не залишайте його наодинці з Ділем!

2

Василенко повернувся до себе. Він за звичкою сів у шкіряне крісло і ще раз переглянув зібраний матеріал.

Коли цей обласний центр України був визволений від гітлерівських загарбників, разом з фашистськими військами втекли й діячі військової адміністрації, численні «фюрери» і «ляйтери», комерсанти й авантюристи.

Втік з цією мерзотою на Захід і керівник імперської служби безпеки і СД міста оберштурмбанфюрер СС Отто Діль. Останній раз його бачили у Лотарінгії, але потім, на жаль, сліди губилися. Криваві злочини ката відомі далеко за межами області. Це Діль у перші тижні після приходу фашистів розстріляв у катівнях СД активістів міста. Це Діль знищив у гетто майже все єврейське населення. Це Діль ввів у місті найжорстокіший терор, розстрілюючи сотні й тисячі радянських патріотів. Це Діль спорудив за двадцять кілометрів від міста табір смерті, в якому за півтора року було знищено понад сто тисяч чоловік. За вказівкою Діля патруль стріляв у всіх перехожих після комендантської години, а вдень арештовував за найменшою підозрою. Страхітливі злочини Діля були засвідчені Надзвичайною Державною комісією, створеною урядом СРСР для розслідування злочинів гітлерівських загарбників. Діль підлягав суду.