Опівнічні стежки
Шрифт:
– Товаришу Роман! – нахилившись, пошепки доповів. А професор тим часом ще раз оглянув рану, повернувся:
– Доведеться повозитися… На жаль, без наркозу.
Роман кивнув. Потім покликав Дусю. Спокійно сказав:
– Ми йдемо звідси… За вами завтра прийдуть із загону. Ні в якому разі не виходьте з печери. Угорі – німці.
Роман узяв автомат, диски.
– Ви оперуйте… Ми незабаром повернемось.
Жорж глухо застогнав. Відкрив очі, злегка повернув голову на подушці й зустрівся з Романовим поглядом. Прошепотів:
– Чуєш, Романе!
Роман
– Товариш Роман!
Роман жестом заспокоїв професора й Дусю.
– Продовжуйте! – Зник за Дзюбою в темному проході. Вони ретельно закрили за собою плиту, перебігли до церкви. Перше, що побачив Роман у вранішньому серпанку, мотоцикли, які рухалися обабіч ставка. Слідом за ними вповз у ярок вантажний автомобіль.
Ролінг вискочив з кабіни, глянув на Нанетту. Вона кивнула: «Тут»! Ролінг побіг до ставка. Зупинився перед старою стіною, махнув рукою. Німці, пригинаючись, розбіглися навколо церкви.
Роман поклав перед собою гранати. Мозок свердлила напружена думка: «Ще є час піти звідси… Але ні! За Жоржем стежили, отже, не заспокояться, поки не знайдуть. А якщо повернутися до печери? Пізно…»
… Жорж, опритомнівши, тихо прошепотів:
– Романе, іди звідси… Чуєш, іди…
Дуся, тримаючи ланцет, заглянула в професорові очі. А той мовчки схилився над раною. Потім тихо:
– Витри мені лоба, мила жінко… Як звати?
– Дуся…
– Хороше ім'я, – сказав Солоух і схилився ще нижче. Постріли ставали все частішими. Жорж покрутив головою на подушці, заскреготів зубами. У печері стало темніше. Із стелі посипався пісок.
– Ближче світло! – розсердився професор.
Дуся опустила ліхтар. Жорж застогнав…
… Перебігаючи від вікна до вікна, Роман посилав короткі черги. Змінював диск і знову стріляв. А в голові шугали думки: «Переб'ють… А якщо після цього почнуть шукати і до печери дійдуть? Можуть додуматися. Треба відходити, вести їх за собою…»
Він повернувся і гукнув:
– Гнате Яковичу!
У слабкому світлі новонародженого дня Роман помітив Дзюбу. Той незграбно сидів, прихиливши голову до стіни. Сумніву не було: Дзюба мертвий.
… Німці дерлися по стіні, лізли по драбині. Роман жбурнув у вікно в'язку гранат. Вибух струсонув будівлю. Мимоволі Роман закрив голову руками, бо зверху сипалося скло. За мить, піднявши пістолет, він рішуче стрибнув у вікно…
Побратими стрічаються знову
Вкрай задоволений Ролінг милувався невеличкою обручкою. Він повертав її перед самим носом, стежачи за грою світла у камені…
– Скільки тут? – запитав схвильовано.
– Як обіцяно, дванадцять каратів, – недбало кинув барон Мантейфель, поправляючи на своїх грудях строкатий галстук. Він розвалився в кріслі, час від часу обсмикував новенький костюм.
– І скільки я тобі винен?
– Дрібниці! – Барон стомлено позіхнув.
Ролінг акуратно вклав перстень
– Знаєш, Отто, мені, здається, нарешті пощастило… А що за місяць був? Жах! Жодної години спокою! То кращого агента угробили, то в одній… м-м-м… у одній важливій установі вихованка щезла…
– Яка вихованка?
– Отто! – Ролінг підняв пальця. – Вибач, але є речі… Одна місцева молодиця, завербована. Що з нею скоїлося, дідько б її взяв? А Ролінг ночі не спи, шукай! Але, зрештою, сьогодні – я за все, за все одразу… Романа взяли! Романа!
– А що? Така велика птиця? – У барона аж очі округлилися від цікавості.
– Не кажи!
Ковальчук грюкнув кулаком по столу.
– Ну розповідай, друже, не дражнися! Заздрю вам, детективам, з дитинства! Але справжнього розвідника, та ще ворожого – ніколи не бачив!
– Одного ти бачиш… Перед собою, – засміявся Ролінг. – А от ворожого…
– Йоганне, друже! – Барон, наче в молитві, склав руки на грудях.
Ролінг на мить замислився. «Бач, дванадцять каратів для нього – дрібниця… Може, й варто зробити, ще знадобиться не раз!» – до барона:
– Добре, покажу. Одна умова: жодного слова! Подивишся, і все. Згода?
– В боргу не залишуся, Йоганне…
Рука Ролінга потягнулася до телефону. А ще через хвилину Ковальчук-Мантейфель у супроводі есесівського офіцера крокував тюремним коридором, з інтересом поглядаючи навколо. Вони поминули камеру з відкритою ґратчастою стіною – на обох глянули суворі очі в'язнів. Ковальчук спіткнувся, але знову підняв голову. На обличчі – звичайний вираз ввічливості і почуття власної гідності.
– Сюди, бароне…
Ковальчук кивнув, як і належить екскурсантові. Повернув до ряду камер із залізними дверима. У чемному поклоні зігнувся вже кимось попереджений унтер-офіцер. Він привітав спершу барона, потім козирнув офіцерові. Барон переклав елегантну паличку під руку… Доки унтер-офіцер вовтузився біля замка, барон нетерпляче переступав з ноги на ногу. Помітивши це, офіцер розсердився:
– Швидше!
Ковальчукове обличчя змінилося: воно стало рішучим. Він глянув уздовж коридора і ступив назад. У кожному його русі – точний розрахунок. Він не міг зараз поспішати, нехай Роман спершу побачить свого тюремника!
… Зарипіли двері. Офіцер і унтер увійшли до камери.
Ковальчук прислухався. Офіцер приємно всміхнувся з порога:
– Прошу вас, бароне…
«Тепер можна йти, Роман уже почув, що до нього привели якогось барона». Ковальчук увійшов до камери, знову спіткнувшись на порозі. Романового погляду він зараз уникав.
Той стояв біля ліжка. Подерта сорочка відкривала груди, крізь пошматовані штани було видно побите тіло. На ногах – брудні криваві бинти. Офіцер пройшов до стіни, нахилився над крихітним залізним столиком. Роман навіть не глянув на барона. Так вони стояли, розділені двома метрами відстані, скуті присутністю ворога…