Опівнічні стежки
Шрифт:
Посміхнувшись баронові, офіцер разом з тюремником вийшов у коридор. Але двері лишили відчиненими…
Діалог очей тривав.
Гострий вираз горя блиснув у погляді Романа, він глянув на стіну. Перевів погляд за ним і Ковальчук. На брудній стіні розлетівся стрімкий, легкий жіночий почерк.
«Прощай, Романе… Оксана».
Обидва опустили очі, прощаючись з бойовою подругою… Та ось Роман знову глянув на Ковальчука. Очі його запитували, вимагали відповіді на щось болюче! Ковальчук не зрозумів. І тоді Роман злегка прикрив вії, обличчя його
Просвітліло Романове обличчя. Він, наче випадково, потер підборіддя і запитально глянув на Ковальчука. А той зрозумів: «Питаєш, як справи з Міллером? Усе в порядку, друже… Все йде гаразд!» І тоді Роман, покосившись на двері, поглядом сказав: «Не ризикуй, іди звідси!»
Ковальчук підніс руку до комірця пальта, стиснув кулак у рот-фронтівському привітанні. Роман йому відповів твердим поглядом.
Зайшов до камери есесівець. Ковальчук мовчки вийшов. А Романів погляд, провівши друга, знову сковзнув по стіні. На ній навколо останніх Оксаниних слів рясніли поспіхом видряпані рядки:
Шелестить листя по діброві,
Гуляють хмари, сонце спить,
Й ніде не чуть людської мови,
Тільки виє злий фашизм,
І рве нашу Україну,
І грабує, і катує…
Некрутенко – «Здвиж»
Прибув 6.7.43.
Вибув 20.9.43.
Сміятимусь крізь сльози… Вася Морозов
Розстріл завтра, у п'ятницю. Прощавай, життя! Пащенко
* * *
– От так я й поговорив із Романом, – тихо закінчив Ковальчук, сидячи на пеньку. Навколо галявини шуміли дерева. Мовчали Гаврилюк і чоловік у ватянці з партизанською стрічкою на шапці. І лише Жорж, який стояв поруч, не витримав.
– Дорого вони мені заплатять за Романа! За всіх! – сказав хрипко, і в голосі його забринів невимовний гнів. По неголеній щоці скотилася сльоза.
– Судячи з усього, – почав знову Ковальчук, – вони навряд чи будуть його кудись перевозити.
– Що ж робити? – подав голос Гаврилюк. – А якщо… налетіти?
Він сказав це з надією, але партизан похитав головою:
– Для цього в нас замало сил, а Київ – центр. Гестапо… Казарми…
Гаврилюк опустив голову. А Жорж підвищив голос:
– Що ж робити?
– Тобі лежати, одужувати, – спокійно мовив Ковальчук. – А мені, мабуть, доведеться їхати з Києва далеко й надовго. З Міллером треба продовжити…
Втрутився
Але Жорж заперечно похитав головою.
– Роман… – І з надією до командира – А може, й справді підірвати в'язницю?
Всі подивилися на командира. Той важко зітхнув:
– Несерйозно це… Охорона – раз. Вибухівки треба ешелон. – Подивившись на Жоржа, розсердився. – Та ви що? Хіба ж я?… Може, ти, Дудкін, тол у своїй сумі понесеш? А що тобі Роман сказав би про такі проекти?
– Гая попросимо, в нього люди є, – наполягав Жорж.
– Гая вже не попросиш, – сказав Ковальчук, підводячись. – Немає більше Гая. Позавчора оточили на конспіративній квартирі… Там рота німців полягла… і він.
Жоржа почало трясти. Він ступив на хвору ногу, скривився. Жбурнувши спересердя ціпок, закричав:
– До біса! Наші наступають, а ми тут… відсиджуємося!
Ковальчук, взявши його за плече, різко перебив:
– Спокійніше. Всі ми хочемо допомогти Романові, і все для цього зробимо, якщо тільки… Якщо тільки не пізно! Ну, друже… так тобі, здається, казав Роман?
Шкода лише квітів…
І знову постала перед очима знайома Кузнечна вулиця, будинок, широкі мармурові сходи… Усім серцем зненавидів Василь Солоух це звіряче кубло. Але ж скільки своїх сил залишив він тут, яку жорстоку науку життя й боротьби пройшов під оцим склепінням! Він поволі рушив угору, дивлячись під ноги. На знайомій площадці зупинився, глянув на віконце ванної кімнати. І задоволено усміхнувся: паперових смужок не було. Отже, Марія таки забрала зошит!
Ця усмішка не зійшла з його обличчя і тоді, коли Василь обережно постукав і вклонився здивований Стефанській. Зайшовши, сів на стільця, зняв шапку й пильно глянув на неї.
– Чого… Чого ви посміхаєтесь?
– Радий, що дістався до… рідного дому. – Його обличчя стало жорстоким. Він владно наказав – Доповідайте шефові! З'явився.
– Звідки?
– Звідки, де мене вже немає…
Він байдуже простежив за Стефанською і поринув у спогади про Москву, про зустрічі з Сенченком. Що він зараз робить? Про що думає? Чи згадує його? І на душі стало тепліше: звичайно ж, згадує! Він пам'ятає про кожен їхній крок, він глибоко цінує їхню роботу і боротьбу, так само, як усі там, що за вогняною лінією фронту…
А все ж таки цікаво: що робить Сенченко в цю хвилину?
… А Сенченко в цей час стояв біля карти й дивився на Марію.
– Так, мені ясно. До речі, школа Міллера вже знімається з місця. Скоро Київ буде нашим!
– Оце ще лист… Роман велів передати вам. – Марія подала конверт.
Вона повернулася на стільці й почала прислухатися до гучномовця, звідки долинало зведення про бої на підступах до столиці України.
Сенченко сів. Прочитавши Романового листа, глибоко замислився. Потім підвівся. Підвелася й Марія.