Опівнічні стежки

Канюка Михайло

Він неквапно перемотав на руці довгий шнур, сховав у сумку. Уважно поглянувши на друзів, тихо сказав:

– Сядьмо…

Здалеку долинув паровозний гудок. Підпільники підвелися і рушили по стежці.

Залізничний міст через Дніпро, до якого вони незабаром підійшли, був щойно відремонтований після нальоту. Подекуди рейки лежали просто над залізним мереживом ферм, і звідси, з великої висоти, сірі дніпрові хвилі здавалися зовсім спокійними. Свіжі дошки виблискували смолою, під ногами шаруділи стружки. На початку мосту лише невеличка зенітна площадка мала

пристойні поручні. На них сидів німецький єфрейтор, грав на губній гармошці.

Назустріч робітникам, які йшли на обід, крокував літній робітник з сумкою від протигаза. За ним обережно переступав Жорж з поводирем. Поліцай, який стояв попереду єфрейтора, тицьнув рукою: покажи, мовляв. Робітник байдуже відкрив сумку, показав кілька картоплин. На робітника ззаду наткнувся невидющий Жорж, почав хреститись. Ліниво загарчала вівчарка, що грілася на сонці поряд з єфрейтором. Жорж злякано відсахнувся, потиснув хлопчика до себе. Поліцай, байдуже штрикнувши пальцем в сумку, махнув рукою:

– Проходьте!

Тримаючи перепустки, робітник, Жорж і поводир попрямували далі.

Вівчарка підвела голову, неспокійно повела вухами. Почувся гуркіт поїзда. Поліцай підняв руку, заборонив прохід кільком робітникам, що йшли позаду.

На міст повільно вповз вантажний поїзд. Пропускаючи його, притиснулися до поручнів. Поки над ними гуркотіли вагони й платформи, навантажені лісом, робітник зняв сумку, поклав її на дошки і пішов уперед. Жорж вклав запал, почав тягти шнур. Дійшовши до робітника, який саме розпалював велику цигарку, залишив шнур. на. дерев'яному брусі. Робітник, наче й не звернувши уваги на Жоржа, спокійно приклав до нього цигарку… Кинувши її в Дніпро, робітник рушив до єфрейтора з собакою, чемно зняв біля нього кашкета, зійшов з мосту. За ним – Жорж з поводирем.

– Спаси і помилуй, господи… – сказав виразно в обличчя поліцаєві.

Той нахмурився:

– Вештаються тут…

… Жорж із юнаком звернули на стежку, пішли швидше.

Ешелон вже минав середину мосту. І в цю мить здригнулися ферми. Загриміла, перекриваючи всі навколишні звуки, ціла низка вибухів. То рвалися снаряди і міни.

Гість з іншого світу

У просторій штабній землянці сидів білявий боєць з гармонією, повільно тягнув мелодію пісні «Вьется в тесной печурке огонь». Тихо її наспівував. А поруч, жадібно слухаючи, примостився Василь Солоух. Після ревіння літака йому здавалося, що чує погано. Тому приклав руку до вуха. Боєць проспівав, почав крутити цигарку. Василь попросив:

– Заспівай ще раз, друже…

– А ти що, вперше її чуєш?

– Уперше.

Боєць зареготав:

– А ти часом не з місяця звалився?

– З місяця, мабуть…

… Стрімко увійшов Сенченко. Кивнув бійцеві, який скочив назустріч, щоб вийшов. Солоух з жалем провів поглядом співця. А Сенченко тим часом з інтересом розглядав Василя. Глянувши на Сенченка, Солоух сказав:

– Пробачте, мені потрібна певна людина.

– Хто саме? – перепитав Сенченко і додав: –

Я комісар державної безпеки Павло Романович Сенченко.

Василь виструнчився:

– Василь Солоух, з групи товариша Романа.

В цю мить здригнулася земля, посипався зверху пісок. Сенченко глянув на годинника, всміхнувся:

– Почався! Генеральний, по всьому фронту… Ну, розповідай. Тільки все по порядку і докладно!

Десь близько гриміли гармати, з ними чергувалися оглушливі залпи «катюш». Василь почав говорити, хоча його голос тонув у цьому гуркоті. Зрештою, канонада вщухла, Василів голос залунав голосніше. Поруч стукотіла друкарська машинка. То юна дівчина в гімнастерці записувала його розповідь. Сенченко ходив по землянці, слухав. Перед його очима спливали виразні картини.

… От Солоух біжить по мосту. Злітають у повітря ферми. Табір полонених. Зруйнований Київ у полум'ї пожеж. Страчені патріоти на вулицях і в парках міста. Німці з собаками заганяють дівчат у вагони. Великий барвистий плакат: «Приїздіть у прекрасну країну Німеччину!» Багатотисячний натовп людей на вулицях Києва. Спотикаючись, йдуть виморені діти біля матерів. Покірні обличчя стариків, відчай у жіночих очах.

Заплющивши очі, Солоух розповідав. З жахом слухала дівчина. Навіть друкувати перестала. Стиснув зуби Сенченко, вдивляючись у щось невидиме.

Тихо стало в землянці. Дівчина заплакала. Сенченко підійшов до неї, поклав руку на пишне волосся. – йдіть відпочивайте, – і повернувся до Солоуха: – Як часто ви бачите Міллера?

– Досить рідко. Нами зайняті інструктори, їх четверо. Вивчаємо загальну обстановку в Радянському Союзі. Дурниці невимовні! Але багато й важливих подробиць: про залізничні вузли, деякі заводи тощо. Я, наприклад, вивчаю Підмосков'я.

– Яке ваше завдання?

– Повинен зустрітися з агентом Люб'язним – у четвер на пероні станції Апрелівка і взяти в нього інформацію.

– Де списки німецької агентури?

– У ванній кімнаті, правий куток, під другою від стіни червоною плиткою.

Сенченко підвівся, пройшов по землянці.

– Ясно. Повернетесь до Міллера чи залишитесь тут?

– Як накажете, товаришу комісар!

– Ваша думка?

– Мені треба дістати списки. Нас вивезли несподівано. Я встиг Дзюбі повідомити місце, а якщо з ним щось…

– Списки візьмуть без вас, ми сьогодні ж передамо Романові ваші дані.

– І все ж мені треба повернутися до Києва, товаришу комісар. Я ще можу попрацювати з Міллером.

Сенченко всміхнувся:

– Я радий за Романа, що в нього такі друзі й помічники. Добре! А завдання Міллера – виконайте. Щоправда, агент Люб'язний уже заарештований. Але не будемо засмучувати вашого шефа. Інформацію одержите і передасте її Міллерові, коли повернетесь. І не один. На допомогу Романові посилаємо людей.

– Так, вони дуже потрібні. Адже Марія зараз теж у Міллера, Роман залишився майже без помічників…

* * *