Опівнічні стежки
Шрифт:
Обличчя її скривилося. Ковальчук вклонився.
– О, я розумію… – І він поцілував її суху руку.
– Я просто щаслива, що познайомилася з вами, і буду рада бачити вас у себе в салоні. У мене збираються цікаві люди.
– Спасибі вам, баронесо, я розраховую на вашу увагу. Адже я, можна сказати, новачок у Берліні.
– Мої друзі – це ваші друзі, бароне!
Увійшла покоївка, вклонилася:
– Майор Курт Міллер!
– Проси, – сказала баронеса і повернулась до Ковальчука. – От і маєте нагоду познайомитись з людиною, яка відмінно знає Росію…
Вона простягла
– Барон Мантейфель!
Простягаючи руку, Ковальчук щиро усміхнувся:
– Ми, здається, знайомі.
– Пробачте, не маю честі. – Міллер потер підборіддя, пильно глянув на Ковальчука. – А втім… десь…
– Дозвольте нагадати. У генерала Ебергарда, на дачі. Нас знайомив генерал Рігель. Щоправда, ви тоді були у цивільному, але повинен вам сказати: форма вам до лиця…
Міллер примружив очі:
– А-а… Пан Ковальчук, здається?
– Пробачте, барон Мантейфель, – з гідністю промовив Ковальчук. – Відновлений, так би мовити, у законних правах!
– Поздоровляю вас, бароне! Отже, ви тепер у Берліні?
– Ні, повертаюся до Києва… Справи!
– До Києва? – Міллер помовчав, потім запитав: – Які ж у вас там справи?
– Чимало… Магазин, кафе. Крім того, маю цікаві пропозиції для київських фірм «Ганнебек», «Сімменс-Шуккерт», «Усма»…
– А що це – «Ганнебек»? Здається, будівництво мостів?
– Яка різниця? Аби можна було заробити? Я – комерсант…
– Барон-комерсант, – посміхнувся Міллер.
– Цілком вірно, – серйозно підтвердив Ковальчук. – Але ви цього не зрозумієте, майоре. Поки я скнів у Росії, мої фамільні маєтки тут… – Він розвів руками. – Отже, доводиться думати про комерцію.
– Звичайно, я цього не розумію, – задумливо мовив Міллер.
Баронеса звернулася до чоловіків:
– Прошу вас, панове, по склянці чаю…
Вони рушили до столу, на ходу ведучи розмову:
– А ви, майоре, ще довго будете в Берліні?
– Ні, мабуть, швидко повертатимусь…
– Може, разом поїдемо?
– Я людина військова. Коли накажуть, тоді й поїду, – розвів руками Міллер. – Я б з радістю…
Чиє ж це фото?
Що час – категорія відносна, довів ще» Ейнштейн. І справді, ці жаркі липневі дні в Києві минали зовсім неоднаково для різних людей. Глуха, непроглядна ніч панувала цілодобово для невтішної Дусі, яка оплакувала свого Івана; з дедалі гострішою жагою чекав ясного дня Ролінг, якого лякали партизанські ночі і який почував себе впевненим і сильним лише при яскравому сонці; зовсім повільним здавався плин часу Зарембі, який теж щохвилини чекав удару підпільників і тому не жив, а животів; нарешті, невимовно короткою видавалася доба Романові і Гаю, яким завжди не вистачало кількох годин для щоденних справ. І лише Жорж не звертав уваги на час: йому було байдуже, коли і як бити непрошених гостей рідного міста. Щоправда, удень він любив подивитися ворогові в очі, спотворені тваринним страхом перед смертю. Але в пітьмі можна було більше зробити, і цю обставину Дудкін дуже цінував.
Правда, саме зараз Жорж трохи сердився на повільну ходу стрілок годинника.
Та ось і вона. Лейтенант Нагель повільно шкутильгав, спираючись на ціпок, Рита його підтримувала. Вони йшли з глибини парку, не поспішаючи, і так само неквапно сперечалися про талант і голос Оксани Отрадної.
– Ти даремно кепкуєш, братику… Піди послухай, вона справжнісінька Кармен! – переконувала Нагеля Рита.
– Після Берлінської опери я не можу цього визнати, – іронічно зауважив Нагель і раптом почав сміятися – Послухай-но, Рито, якби він не був сліпий, я б сказав, що він стежить за тобою! Яка зустріч! Цікаво, хто його годуватиме, коли ти перестанеш це робити?
– Ернсте! – Рита докірливо похитала головою, зупинилася біля Жоржа, відкрила сумочку. Нагель пішов уперед, і тоді Рита прошепотіла: – В гестапо звідкись дізналися про ім'я Романа. У них навіть є підозра, що Бражник це і є Роман. – Заглядаючи в сумочку, закричала: – Ернсте, в тебе є дрібні гроші? А втім, не треба, знайшла! – і продовжувала: – Передай Романові, що, мабуть, у нас з'явився провокатор…
– Спасибі, Риточко… – вклонився Жорж.
Вона пройшла вперед і попрямувала за Нагелем на бруківку, по якій тягнулися трамвайні колії.
Саме в цей час на площі група німецьких офіцерів сідала в трамвай. Фельдфебель, що стояв біля входу, відштовхнув двох зляканих жінок з мішками.
У вагоні – гамір і веселий сміх. Один з німців намагався на акордеоні зіграти пісню про Волгу. Трамвай рушив. Поруч з вагоновожатим – одним з тих, хто колись сидів у кабінеті Гая – раптом виникла постать Гаврилюка в скромному робочому одязі. Ці двоє, не рахуючи ще кількох п'яних дівчат, були єдиними киянами серед пасажирів вагона.
На повороті Гаврилюк кивнув вожатому. Той вистрибнув на ходу. Трамвай тепер повів Гаврилюк. Він різко збільшив швидкість. Один з німців. помітив це і п'яно гукнув:
– Шнелер! Шнелер!
Хтось із офіцерів хотів відкупорити пляшку з вином, хтось шалено смикнув за вірьовку, обриваючи дзвінок. Всі зареготали.
Гаврилюк не оглядався. Він швидко розкручував колесо гальма. А вагон мчав все швидше й швидше. Коли за вікнами замиготіли дерева, Гаврилюк вистрибнув.
Услід вагонові мчала легкова автомашина. Поруч з водієм сидів Пауль.
– Переганяй! – закричав він. – Треба зустріти його на зупинці!…
Через годину він був у кабінеті Санднера.
– Я йшов за ним півтора кварталу по Хрещатику, потім загубив. Він, мабуть, сів у той трамвай…
– На будь-якій автомашині треба було переслідувати! – сердито перебив Санднер.
– Так я і зробив, гер штурмбанфюрер, але… вже було пізно! Серед трупів його не знайшов, мабуть, зіскочив на ходу.
Санднер люто вдарив кулаком по столу:
– А тридцять офіцерів більше не повернуться на фронт! Через одного бандита…