Опівнічні стежки
Шрифт:
Поклав трубку, потер руки. Помітив Ролінга, нахмурився:
– Ви вільні, Ролінг.
За батьком – син
Уткнувшись обличчям у подушку, Роман міцно спав. На столі поруч з постіллю – попільниця з купою недокурків, склянка недопитого чаю. Через відчинену кватирку вітер полоскав плащ-палатку, що затемнювала вікно.
Прозвучав настійливий дзвінок. Роман повернувся. Повторний дзвінок примусив його підняти голову, прислухатися. Рука машинально потяглася до будильника.
Сонний
– Заходь, старче…
Дудкін увійшов, присів біля столу.
– Ти, Романе, вмієш спати.
Той глянув на годинника.
– Та ні, майже й не спав. Недавно ліг.
Дудкін озирнувся. Потім вийняв з кишені газету, подав її Романові.
– Будь культурною людиною, почитай, що українські, чи то пак – німецькі газетки пишуть… Корисно!
– Заради цього не варто було будити, – пробурчав Роман, але газету взяв і розгорнув. Хвилину дивився, потім його обличчя розпливлося у щасливій усмішці. Він почав реготати. – Таки втнули! Молодці!
– Це, Романе, у прямому контакті з людьми Гая. Цей хлопчина з друкарні пояснив: «У нас подвійний виграш: місто насміється сьогодні досхочу, а німці зубами скреготітимуть…»
Роман сів поруч з Жоржем.
– Кращого способу розігнати в мене сон ти вигадати не міг, друже! Що в тебе ще цікавого для мене?
– Рита дещо передала, може, знадобиться… – Жорж витяг з-за пазухи папери. – По-перше, німці склали списки та адреси квартир партійних працівників, списки з адресами відомих митців. Тут же список осіб, у яких були дорогі картини, книги, коштовності.
– Ясно. Грабіжництво, організоване з чисто німецьким розмахом і акуратністю… Далі.
– Ось доповідна записка київської німецької спортивної спілки комендантові міста. Бач, що пишуть: «При відзначенні спортивного дня минулої неділі знову можна було спостерігати, як військові, а також службовці цивільних управ приводили з собою на німецький стадіон місцевих жінок і чоловіків. Особливо незручною була присутність цих осіб під час звучання національного гімну. Відвідувачі стадіону – німці – незадоволені присутністю тубільців… В інтересах додержання чистоти німецьких спортивних закладів було б бажано, щоб проти осіб, які порушують встановлені порядки і все ще ходять у місця, призначені лише для німців, було вжито певних заходів. Ми просимо вас вказати в комендантському наказі, що приводити тубільців на німецький стадіон забороняється. Проти допущення на стадіон фольксдойчів з пред'явленням документів ми не маємо нічого».
– Як поставився до цього прохання генерал?
– Задовольнив.
– Що ж робитимемо з документом? Для центру він інтересу не являє. Нічого нового про німців не сказано, фашисти є фашистами. А от з цим листом… Давай-но його розмножимо і замість листівки вивісимо. Нехай кияни знають, хто зараз хазяйнує у місті і як ставиться до нашого народу гітлеризм.
– Добре. Сьогодні почнемо розмножувати. – Жорж
У кімнаті одразу посвітліло, хоча занедбаність приміщення теж стала явною.
– От що, Жорже… Розмова з професором Солоухом дала нам дуже багато. Є підстави думати, що Кубрак і Міллер – одна й та ж особа. Це дуже важливо. Та ще важливіше інше: саме сім'я Солоуха почне наступ на Міллера, почне штурм частини «Альфа». За усіма даними, син професора Василь – якраз той хлопець, який нам потрібен, а довір'я Міллера до цієї сім'ї відкриває перед нами вкрай важливі перспективи. Запам'ятай: щодня о п'ятнадцятій ти мусиш бути в Ботанічному саду. До альтанки прийде молодий чоловік з підручником української мови в руці. Спитай, як пройти на вулицю Саксаганського. Він тобі відповість: «Тобто на Марийську? йдіть, тут близько…» Це і буде син Солоуха. Саме сьогодні ми чекаємо початку цієї операції. Можливо, вона вже й розпочалася…
І справді, у квартирі Солоухів Міллер в цей час розмовляв з дружиною професора:
– Жаль, що не застав Кіндрата Степановича…
– Служить мій Кіндрат Степанович, – зітхнула. – Прийде тільки вранці…
– Вранці? Де ж він працює?
– Вибачайте… нічним сторожем влаштувався. У пекарні, – ще сумніше повідомила професорша. – Хлібом там, бачте, платять…
Міллер здивовано підвів брови:
– Хіба в клініці йому місця не знайшлося?
– Роки вже не ті. Кому немічний старик потрібен? А ви що, його знайомий?
– Так, пацієнтом був колись. Хотів порадитись, знову мій радикуліт розігрався. До весни, чи що…
Вона знову зітхнула.
– Нам, старим, вже, мабуть, належить хворіти… А зараз і молоді недужі.
Міллер наче байдуже:
– Це хто такий у вас?
– Син, третій день з ангіною лежить. Слабкий став.
– А чого він у Києві в такий час?
Було видно, що синова доля весь час мучила матір. Вона рада поділитися хоч з випадковою людиною:
– Мобілізували хлопчика, потім у полон потрапив, та, спасибі, відпустили… Що з ним буде? Розумний, мови знає, такий кмітливий, а тепер…
Міллер виявив інтерес до цієї теми.
– Діло знайти йому нескладно. Я, приміром, якраз шукаю такого молодого чоловіка, можу допомогти вашому синові… – Він підвівся, взяв шапку, зробив крок до дверей. – Піду, мабуть, вже пізнувато. Мій привіт Кіндратові Степановичу.
– А від кого?
– Скажете, Кубрак заходив. Він, напевно, пам'ятає, бо я у свій час набрид йому з своїми болячками…
Він вже було попрямував до дверей, коли дружина професора, підвівшись на руках з крісла, запитала:
– А відносно сина ви серйозно? То, може, ви зараз поговорите з ним… Хлопчик просто змучився.
– Поговорити зараз? Це можна. – Міллер, не розстібаючи пальта, рушив до внутрішньої кімнати. Мати напружилась, намагаючись почути хоч слово. Минуло кілька хвилин, і звідти вийшли Міллер та Василь з перев'язаною шиєю. Міллер зупинився, ласкаво поглянув на юнака:
– Навіщо ви піднімаєтесь, молодий чоловіче? Лежіть…
Василь тихо, з натугою відповів:
– Мені вже краще…
Міллер повернувся до матері.