Опівнічні стежки

Канюка Михайло

Обоє голосно розсміялися.

– Поїхали? – Генерал обійняв Санднера за плечі. – Поки є хороший коньяк і ще дещо, у світі варто жити…

Вони повільно попростували через порожню приймальню, недбало відповівши на привітання офіцерів та вартових, і спустилися сходами до виходу на вулицю.

… Коли б якась із виховательок дитячого садка зараз завітала у цю велику кімнату в будиночку над Дніпром – не впізнала б! Коштовні старовинні килими на підлозі й картини на стінах, велетенська сяюча люстра під стелею, зручні м'які меблі… А в центрі

вітальні – великий стіл. Нахилився над тарілкою гебітскомісар Вебер, витирає білосніжною серветкою вуса генерал Рігель, ще кілька вищих офіцерів облишили багату вечерю – вони, хоч і нескладно, але вкрай старанно відспівують генералові Ебергардові, який за роялем акомпанує й сам заспівує мелодію хору мисливців з опери Карла Вебера «Чарівний стрілець». Від п'яних голосів і оглушливих ударів Ебергарда по клавіатурі, здається, ворушаться важкі хвилі масивних штор на вікнах…

Це не заважає Оксані Отрадній привітно усміхатися своєму відбиткові у блискучій кришці рояля. Вона стоїть над генералом Ебергардом, висока, гнучка, напрочуд вродлива у своєму відкритому платті, і інколи навіть тихо вторить чоловічому хорові.

Єдиний з німців, хто не співає, – це штурмбанфюрер Санднер. Він майже лежить у старовинному кріслі в кутку вітальні, обережно п'ючи вино з високого келиха, й одверто морщиться, коли п'яні співці явно фальшивлять. В такі моменти він з Ритою, яка влаштувалася поблизу нього на зручній канапі і читає ілюстрований журнал, розуміюче переглядаються.

Хмари цигаркового диму… Солдат у білій курточці завмер біля дверей. Здригаються скляні підвіски на люстрі. Генерал Ебергард востаннє вдарив двома п'ятірнями по роялю, підвівся і схилив голову під оплески. Взяв келих з вином, підніс його і, закохано дивлячись на Оксану, вигукнув:

– За вродливих жінок!

Перший потягся до неї, за ним, і всі присутні. Вона задоволено, весело засміялася. Різкий голос Ебергарда перекрив гамір:

– Заспівайте нам, фрау Оксано!

Пропозиція сподобалася офіцерам. Оксана сіла до рояля, взялася за ноти. За її рухами пильно стежила Рита.

Генерал Ебергард підійшов до Санднера. Той підвівся з крісла, але генерал поклав руку йому на плече, сам впав на м'яке сидіння поруч.

– Гансе, чому ви такий сумний сьогодні? Вас схвилював веберівський хор мисливців?…

Санднер ввічливо посміхнувся:

– Мені дуже весело, генерале.

Але п'яний Ебергард правив своє:

– Вам, напевне, не сподобався мій тост за жінок? Але ж нам, солдатам, їй-богу, не гріх і розважитись. Я можу запропонувати й інший тост. Він вам сподобається, напевне…

І перш ніж Санднер устиг відповісти, генерал Ебергард скочив з крісла і знову підвищив голос:

– За нову могутню зброю нашого фюрера! За «фердинанди»!

Обличчя Санднера витяглося. Він швидко оглянув гостей. Секунду спостерігав, як байдуже гортає журнал Рита. Оксана відвела очі від нот і звернулася до всіх:

– Чудове ім'я! За Фердінандів!

Генерал Ебергард був у повному захваті.

Він розчулено зареготав і рушив через кімнату до Оксани:

– «Фердинанд» – це… Це така гармата на ходу, моя кралечко… – Він поцілував Оксанині руки.

Санднер глянув на Оксану. Ні, не вірить він її сміхові! Тут двоє зовсім тверезих – він, Санднер, і вона, Отрадна… Бач, як уміло підтримала тост генерала! Штурмбанфюрер повернувся до вікна, пальцем поманив до себе генеральського ад'ютанта.

– Крецке, вам не здається, що генерал дуже стомився? Умовте його піти відпочити…

Ад'ютант вклонився шефові гестапо, неквапом рушив до генерала. Але той сердито замахав на нього руками. Оксана, розгорнувши ноти, в цей час спокійно оголосила:

– Я проспіваю вам оце… «Як я закохана сьогодні»!

Вона ледве торкнулася клавішів, почала. У вітальні стало так тихо, що інколи знадвору було чути, як гуде осінній вітер з Дніпра.

Гарно співала Оксана. Але Санднера це не хвилювало. Він дивився на неї, жував губами, наче хотів уголос спитати те, що думав:

«Хто ви, артистко? Випадково ви навели генерала на розповідь про те, що «фердинанди» – це нові самохідні гармати? Випадково чи ні?…»

Санднер раптом рвучко підвівся і вийшов з кімнати. Він поспішав до себе, в управління.

… У колишньому кабінеті комісара державної безпеки Сенченка майже нічого не змінилося. Лише на стінах замість портретів висіли німецькі карти й додалося кілька телефонів. На столі перед розлютованим Санднером – велика попільниця-раковина, яку він гнівно крутив у руках.

«Якби ця раковина могла розповісти те, що чула в цьому кабінеті перед вступом наших доблесних військ у Київ! Тоді б мені не довелося сьогодні червоніти перед Ебергардом…»

Він поставив раковину на стіл, сердито розправив зім'яту листівку і показав її Ролінгові:

– Ролінг, це може будь-кого схвилювати! Справа не тільки в цих листівках, що летять з вентилятора. Просто дотепна витівка якогось підпільника. Точніше – того кіномеханіка, який утік від вас, Ролінг!

Ролінг мовчав, дивлячись на свого шефа. Санднер ще більше розсердився:

– Справа в тому, що у них є чудовий зв'язок з російською авіацією! Розумієте? Вони ведуть активну розвідку! Звідки їх льотчики знають, що оперний театр треба бомбити саме в той час, коли там зібрався увесь цвіт офіцерства гарнізону, та ще й на чолі з генералом Ебергардом?!.

Ролінг мовчав. Санднер вів далі:

– Це, звичайно, непогано, що під час нальоту ви зуміли своєчасно помітити світлові сигнали в районі опери… Оперативно попередили генерала і мене. Але цей наліт взагалі! А залізничний вузол у Дарниці? Вірніше, те, що лишилося від цього вузла…

Санднер нервово забігав по кімнаті.

– Все це не жарти, Ролінг. Ми дочекаємось, коли генерал Ебергард поскаржиться на мене в Берлін. І не думайте, що тоді кара мине і вас, Ролінг!

– Я саме так і розумію, шеф, – вставив, нарешті, слово Ролінг.