Опівнічні стежки
Шрифт:
Мати з жахом дивилася на Василя, приклала хусточку до очей. А батько підійшов до нього, торкнув за плече, суворо сказав:
– Далі…
– А що ж далі? Я нічого не розумію, тату…
Професор Солоух розгойдав на пальцях годинника, пильно глянув синові в очі.
– Сльози витри…
– Що? – Василь підняв голову.
– Так. Годинник… – Батько пройшовся по кімнаті, міркуючи вголос: – Отже, ти їм ще потрібен… Але навіщо? Кому? Це треба обов'язково з'ясувати. В усякому разі, треба порадитись із розумними
Син уважно стежив за батьком. Потім, чіпляючись за спинку стільця, повільно сповз на підлогу. Він знепритомнів, так і не чуючи голосного материного плачу…
Невидима облога
Звучить танго. На запльованій землі стоїть старенький патефон, поряд навкарачки присів покупець, слухає пластинку. Море людей навколо.
Товкучка на Євбазі. Голодні, худі обличчя киян. Он пройшов італійський солдат з білизною на руці, сигарета в зубах.
Морозно. Закутаний у великий шарф, у благенькому сірому пальті, Бражник. З шиї звисає низка запальничок, зроблених з гвинтівочних патронів, пачка примусних голок. Він уважно дивиться на людей, когось виглядає і хрипким, застудженим голосом одноманітно тягне:
– Кому запальнички? Голки для примусів…
Мовчки стоїть Дуся. На руках у неї літнє крепдешинове плаття. Ніхто ним не цікавиться, вона нікому його не пропонує. Її штовхають і повертають у натовпі. Не помітила, як підійшов Бражник.
– Дамочко, міняймося на запальничку…
Дуся привітно всміхнулася йому, а він, копирсаючись у низці запальничок, тихо сказав:
– Є приємна новина. Жорж обіцяв влаштувати тебе у ресторан. Посуд митимеш, зате сита буде, та й дітям перепаде… Він зайде за тобою сьогодні.
Дуся похитала головою:
– Не треба, я – як усі…
Бражник вийняв з-за пазухи пакуночок:
– Давай, дамочко, свою шубу. Бери, тут трохи хліба, сала та й крупи знайшлося… дітям… – і голосно, забираючи від неї плаття: – Ех, і одягну ж я свою кралю!
Він підморгнув Дусі і знову зашепотів:
– Там, під хлібом… Останні новини. Бої під Москвою…
Дуся розквітла радісною усмішкою, сховала пакунок у корзину:
– Спасибі вам! Завтра ще принесіть! Міняти будемо…
Але Бражник заперечно похитав головою:
– Е, ні, до завтра довго чекати… Ти мені сьогодні потрібна, люба. Я зараз тут по сусідству пройдуся, є невідкладна справа. А о четвертій чекай на мене біля пам'ятника Шевченкові. Одягнися тільки тепліше… Будеш?
– Звичайно, Павлику!
Дуся сказала це вже в спину Бражникові, який, відходячи, завів знову:
– Запальнички! Голки для примусів!
Він вигукує свою рекламу все рідше і тихше, поки не доходить до краю товкучки. Навпроти через вулицю – знайомий кінотеатр, до якого Бражник бігав ще школярем. Він сховав свій товар у кошик, швидко перейшов бруківку і
На екрані миготіла хроніка переможного наступу гітлерівців на Східному фронті. Гримів бадьорий марш, на білому полотні мчали танки вулицею окупованого міста. Усміхався Гітлер. А от розвага німецьких солдатів: на вулиці українського міста вони влаштували змагання «на саморобних колясках… У рядах, де сидять німці, чути сміх.
Бражник, який виходив, знову заглянув у будку. Він звернувся до літнього механіка і сказав:
– Все в порядку, папашо. Дуй догори!
Механік кивнув у відповідь – і додав сили звуку в залі. Пильно поглянув у віконце, ввімкнув рубильника. Бражник сказав:
– Щасливо залишатися! – і швидко вийшов, прямуючи сходами на подвір'я.
На екрані почався веселий канкан у берлінському кабаре. Хвиля оплесків у німецьких рядах навіть. заглушила веселу музику. І раптом світлий промінь, що линув через зал з кінобудки, почав якось дивно мерехтіти. Німці, які сиділи на кращих місцях, нечисленні кияни підвели голови й побачили, як у неширокий промінь прожектора звідкись потрапляли листівки, що летіли зверху.
Через мить – гучний шум у залі. Двоє гестапівців, підхопившись із стільців, швидко пішли до віконця кінобудки. Один з них голосно наказав:
– Дати світло у зал!
Наче вибух, спалахнуло сяйво великої люстри попід стелею, і всьому залові стало видно, як з великого вентилятора у стіні могутнім потоком повітря видуваються листівки. Вони легкокрилими птахами летіли й летіли в зал…
Гестапівець вистрілив у вентилятор. Марно! Листівки летіли. І тоді офіцер наказав:
– Нікого з залу не випускати! Обшукати всіх!
Та його нервовий крик не міг заглушити шепіт, який повз залом:
– Москва наша… Москва… наша!
… А ще через годину Бражник, весело насвистуючи, крокував назустріч святково одягненій Дусі. Він узяв її під руку і рушив на вулицю Кузнечну. Тут, якраз навпроти будинку номер шість, ця, за всіма зовнішніми ознаками, закохана пара завмерла в під'їзді. Чоловік прикрив широкими плечами жінку від вулиці, а вона зрідка виглядала через його плече. Дуся міцно притислася до Павла, він ласкаво гладив її волосся.
Уткнувшись у його плече, Дуся скоромовкою доповідала:
– Жінка сива, середня на зріст. З корзиною, та ще й у руках дві хлібини. Це вже втретє за годину. Напевне, вони вирішили на всю зиму запас хліба зробити? Аж смішно!
Бражник, злегка повернувшись до вулиці, усміхнувся:
– Ти не коментуй! Твоє діло – рахувати!
Ще через хвилину, глянувши на годинника, наказав:
– Стеж уважніше! Повинен прийти Жорж!
І вона радісно повідомила:
– Йде… Чуєш, як палицею стукотить?