Опівнічні стежки

Канюка Михайло

– Гер генерал…

– Не знаю, не знаю, штурмбанфюрер Санднер, – сказав генерал, явно незадоволений тоном Санднера з Ритою, до якого цей гестапівський вискочка дозволив собі вдатися у його, генерала, присутності, в його, генеральському, кабінеті та ще й з його, генерала, підлеглою. – Я ціную вас, але штаби і служби німецької армії у Києві повинні працювати спокійно! Робіть що хочете, інакше…

Санднер вибухнув:

– Ви, звичайно, можете доповісти Берлінові все, що вам завгодно, генерале! Але самі ви тут, у Києві, можете найкраще зрозуміти, в яких умовах я працюю. За. кожним спійманим підпільником негайно стає три нових! День у день вони виявляють диявольську винахідливість. То начебто від блискавки

згоряє у копицях кілька вагонів пшениці, то буквально за тиждень згниває картопля у кагатах. Пливе собі Дніпром баржа з хлібом – і раптом без будь-якої видимої причини йде на дно! Звідки у днищі раптом з'явилася велика дірка? Чому на млинах, що виконують наше термінове замовлення, так часто рвуться привідні ремені? Чому з наших обозів безперервно і дивовижно таємничим чином день у день зникає все більше снарядів, патронів, автоматів, гранат? У мене ж не тільки місто, де на кожному кроці можна дістати кулю в спину. В багатьох селах почали діяти ворожі диверсійні групи. Вони діють скрізь – на млинах, на цукрових і інших заводах, на тих нечисленних електростанціях, що ще лишилися… Навіть у поліції ми не маємо спокою! Генерал посміхнувся.

– Ви даремно мені скаржитесь, Санднер… Я цього не зрозумію. Мені і моєму штабові треба спокійно працювати. А як цього досягти – це вже ваша турбота!

– Гер генерал, ми робимо усе для цього! Ми зараз на порозі нового великого успіху: ми йдемо по слідах підпільного обкому партії. У мене сьогодні на стіл лягли надзвичайно цікаві документи, що свідчать про дуже активну діяльність цього більшовицького органу. Є навіть інструкція про те, як вербувати людей у повстанські банди, як боротися з моєю контррозвідкою… Є план роботи обкому. – Санднер витяг невеличкого блокнотика, зачитав: – Ось послухайте, який діапазон дій! Добір і підготовка командирів повстанських полків і дивізій… Дивізій, генерале! Реорганізація обкому у повстанський штаб. Координація часу і планів повстання з сусідніми областями. Організація агентурної розвідки. Розподіл зброї, мобілізація людей, машин, обозів. Організація харчування повстанців і населення. І населення, генерале, наче тут не ми, а вони господарі! Далі: захоплення важливих об'єктів – складів, мостів, заводів. Нарешті – організація органів Радянської влади… Наче ми вже пішли звідси!

– Смілива програма, – скептично зауважив генерал.

– Ще б пак! На чолі обкому стоїть якийсь Днєпров, другий секретар Булькевич, третій – Зоркий. Там працюють якісь Артем, Іскров, Голубенко… Ясно, що все це псевдоніми. Хто криється за ними? Де знайти це їхнє гніздо? Ми не марнуємо часу, доводиться працювати день і ніч…

– Ну, це не означає, що треба влаштовувати істерики комендантові міста, – насмішкувато зауважив Ебергард. – Кожен з нас на своїй ділянці в міру своїх сил служить фюрерові. В міру своїх сил і здібностей!

Він, незважаючи на повідомлення Санднера, сьогодні в доброму гуморі… Нехай покрутиться цей поліцейський пацюк, який тільки й знає, що писати доповідні, на нього, коменданта міста…

Наче забувши про недавній інцидент з секретаркою генерал натиснув кнопку і звернувся до Рити, яка стала у дверях:

– Люба фрау, запишіть розпорядження по місту… Перше: всі написи на установах, магазинах, транспарантах і рекламах у Києві мусять бути німецькою мовою і латинським шрифтом… По-друге, написи українською мовою допускаються, але вони мають бути меншими, ніж написи німецькою мовою. Всі радянські написи і лозунги – зняти. Хто не скориться цьому розпорядженню, буде оштрафований або ув'язнений. Все…

– Пане генерал, вашої відповіді чекає керівник відділу мистецтв міської управи.

– Що йому треба?

– Я ж доповідала вже, гер генерал. Український театр імені Франка не має електрики, навіть вдень у будинку темно, бо всі вікна забиті фанерою… Просить дозволу видати

для освітлення театру на місяць сімнадцять літрів гасу…

Генерал трохи подумав, пожував губами.

– Ви свідок, люба фрау, як я люблю театр… Але у нас війна, ми не можемо даремно витрачати стратегічні матеріали. Обійдуться!

– Слухаю, гер генерал.

– Як почуває себе ця ваша співачка – пані Отрадна? Вона не постраждала під час нальоту? Чудовий голос… Не правда, Санднере?

– Так! – відповів Санднер, який мовчки розглядав Риту.

– Ні, гер генерал, артистка Отрадна здорова. Хоча, звичайно, дуже перелякалась і перенервувала…

– О, ці нерви! Вони декому з нас теж заважають… – Генерал усміхнувся Санднерові, потім знову повернувся до Рити: – А де фрау Отрадна зараз?

– Напевне, вдома… Я можу дізнатися.

– Будь ласка. Запрошую її і вас, фрау Рито, на вечерю до себе. Ви теж. не відмовитесь, штурмбанфюрер? Надішліть, Рито, машину за фрау Отрадною… Ви вільні.

Генерал явно був задоволений собою і тим, як нервував Санднер. Він повернувся до нього:

– Ще чарку вина? Наше покоління спокійніше, хоча років нам багато більше, ніж вам, Санднере… Мабуть, фундамент закладено інший, та й виховання не те. Чи не правда, колего?

Санднер пильно глянув на генерала, але промовчав. «Знущається, стара наволоч… – подумав. – Гаразд, я сьогодні потерплю, але не забуду цього вечора». «А генерал грайливо, примружився:

– У вас є чудова нагода покращити настрій, Санднере… Ми зараз повечеряємо у товаристві чарівних жінок.

– Розпорядження рейхскомісара України Коха забороняє службовцям німецьких установ відвідувати будь-які мистецькі заходи українців, – не втримався Санднер.

– Дурниці, – посміхнувся генерал. – По-перше, інструкція стосується цивільних службовців. А по-друге, який же це мистецький захід українців? Українська артистка співатиме на дачі німецького генерала… Ви занадто обережний, Санднере.

Підвівшись, він зверхньо подивився на штурмбанфюрера Санднера. Той теж підвівся. Генерал вів далі:

– Раджу працювати спокійніше. У цій боротьбі переможе той, у кого міцніший дух, Санднере… Ось послухайте, про що мене просить якийсь дурень з міської управи. – Генерал одяг окуляри, взяв у руки папірець. – У Києві зараз є чотириста тисяч населення. Скільки було до нашого приходу, Санднере?

– Удвічі більше, гер генерал.

– Зрозуміло, розбіглися. Так от: усе населення до цього часу одержувало на душу по чотириста грамів хліба на тиждень. Цілком пристойна норма, не правда? Вона свідчить про гуманність німецького командування… Послухайте, що далі пише цей йолоп: «Через транспортні труднощі в січні місяці було видано хліба населенню лише по вісімсот грамів замість встановлених нормою 1600 грамів на місяць. Щоб додати цю норму, було мобілізовано весь транспорт, і в лютому місяці видається ще в рахунок січневої норми по чотириста грамів хліба та видано по триста грамів крупи на душу населення. Тепер доставка хліба до міста більш-менш організована…» Чуєте, Санднере? А ви скаржитесь, що баржі тонуть…»Все це дає змогу, – пише міська управа, – не тільки регулярно видавати населенню міста по чотириста грамів хліба на тиждень, а й збільшити цю норму до 600 грамів на тиждень. Тому просимо вашої санкції збільшити норму видачі…»

– Це не просто йолоп, це прихований більшовик! – уставив Санднер.

– Правильно, Ганс! – Генерал лишився задоволений реплікою свого співрозмовника. – Виходить, ми з вами можемо розмовляти спільною мовою? Я, звичайно, відмовив. Візьміть цей документ і поцікавтеся автором. Це вже ваша парафія, Гансе. Я відмовив і цим зробив більше проти партизанів, ніж ви, Санднере. Голодний не повоює! Натомість – нехай знають гуманність німецького командування! – я наказав ширше організувати переробку каштанів для харчування киян…