Опівнічні стежки
Шрифт:
– Обережність, друже. Вони, ці злодії, між собою сваряться, а ти можеш винним опинитись…
– Нічого, на те й щука у річці, щоб карась не дрімав.
Роман підвівся.
– Слухай-но, пане комерсант, чи не даси мені яку-небудь річ? Незручно стільки просидіти в магазині і вийти з порожніми руками…
Ковальчук погрозив пальцем:
– Одні лише збитки! Вже щось запримітив?!
– Та ось бандура в тебе висить. Без діла, думаю. А мені, може, знадобиться.
– Бери, Романе,
– І я так думаю.
– Вже йдеш?
– Так, треба. У нас сьогодні вечірка… Тобто нарада.
– Заздрю, друже, що ти не один… Щасти тобі!
Роман хитнув головою, підніс руку, пішов. За кілька хвилин він вже входив у знайомий під'їзд, птахом злетів по сходах і ввійшов у розчинені Жоржем двері до кімнати Рити.
Вона увійшла, несучи каструлю з супом. Весело вклонилася гостям:
– Прошу до столу…
З дивана підвелися Роман і Жорж, підійшли до столу. Роман глянув на білий хліб, масло, консерви, похитав головою:
– Багато живеш. Рита погодилася:
– Ще б пак! Сідайте… Жорж, постав щось веселе. Свято ж!
Жорж почаклував над патефоном, засміявся:
– Чому я не фольксдойч і не сестра героя люфтвафе? І я б так харчувався…
Роман з посмішкою слухав пісеньку. А Рита підтримувала жартівливий тон Жоржа:
– Вміти треба, шановний… Братик мій, хоч і двоюрідний, прислав листа, наче рідній. А взагалі, – вона посерйознішала, – я й не думала, що так швидко вдасться оформити своє німецьке походження. Та й брата знайти!
– Чи не він тебе знайшов? – запитав Роман.
– Схоже на це. Тим краще, значить, я їх цікавлю! От тільки з роботою щось не виходить. Пайок дали, а сиджу без діла.
– Що тобі пропонують? Рита недбало змахнула рукою:
– Запрошують на біржу праці, в міську управу, в редакцію газети… А я не поспішаю, може, щось краще трапиться.
– Треба поспішати, час не жде…
– Знаю. Цими днями буде ясно, можливо, вдасться до коменданта міста влаштуватися…
– Генерала Ебергарда?
– Так, секретаркою. В усякому разі, так я зрозуміла смисл тисячі запитань, якими мене засипали під час останньої розмови в гестапо.
– Хто вів розмову?
– Штурмбанфюрер Санднер.
– Так_ Що ж, це було б чудово.
– Я теж так думаю. Радісної згоди я, однак, не давала, все розпитувала – чи не забагато роботи там буде.
– Не переграй, Рито, – порадив Роман. – Можуть подумати, що ледача.
– Я водночас цікавилась оплатою. Це сподобалось.
– Правильно.
Жорж, який стояв біля вікна, раптом втрутився:
– Хто це приїхав? Він тут живе?
Рита глянула, заспокоїла:
– Так, на залізниці якийсь чин. Улесливий, вже двічі вітався. Правда, потай від дружини.
– Потанцюйте, –
… Жорж і Рита кружляють у танці, спершу повільно і скуто, потім все швидше і легше. Роман глянув на них з сумною усмішкою, зморшка на його лобі зникла. Молодість! Вже й забули про все навколо, танцюють із задоволенням, а на них же чатує смертельна небезпека! Замислився Роман, потім схаменувся, сухо запитав Жоржа:
– Де Бражник?
– Де ж йому бути? – на ходу відповів Жорж. – Там, де ти наказав: у старого Поліщука зустрічається з Гаєм. Напевно, зараз згадують про тебе…
І справді, коротко поговоривши про Романа, Бражник і Гай в цей час схилилися над маленьким радіоприймачем, міцно притискуючи навушники. Бражник відставив руку з навушником, слухаючи тиху музику на віддалі. З репродуктора линула пісня «Повій, вітре, на Вкраїну»… І відразу ж – голос диктора:
– Ви слухали передачу радіостанції «Радянська Україна»…
Гай клацнув вимикачем, підвівся.
– Послухаєш рідну пісню, – тихо сказав він, – і здається, немає війни… Жаль, Роман далеко, він любить цю пісню.
– А ви вже й смаки його знаєте?
– Аякже. Що у вас ще до мене?
Бражник звідкись – з нетрів свого одягу – вийняв клаптик паперу, простяг його Гаєві:
– Ця інформація сьогодні передана в центр. Але Роман вважає, що вона потрібна і вам. Список медичних установ та штабів Київської округи.
Гай почитав, сховав папірця.
– Спасибі. Передай Романові: німці готують велику акцію проти підпілля. Можливі облави. Отже, будьте обережні. Ще: вчора відправлено два ешелони на Вінницю.
Бражник, уважно слухаючи, кивнув головою:
– Зрозумів, передам. Прохання Романа: поцікавтеся професором Солоухом. Чи можна йому довіряти? Дуже потрібен Романові.
– Спеціально цікавитись немає потреби. Солоуха я добре знаю, Кіндрат Степанович – наша людина. Без сумнівів. Зустріч його з Романом, якщо треба, влаштуємо…
Нерви штурмбанфюрера Санднера
Біля входу до опери – мокра від дощу бруківка: По ній повільно ходять німецький солдат і поліцай. Навкруги пусто і тихо.
Грім тарілок в оркестрі. На гальорці припав до бар'єра Роман, жадібно слухаючи арію Кармен. Співала Оксана. І разом з усім залом Роман гаряче аплодував їй. Вона вийшла на авансцену, вклонилася залові, потім ще раз – глядачам у ложі. Роман пильно подивився туди. Там щосили плескав у долоні генерал Ебергард. Він схилився до Санднера, який теж аплодував, але при цьому дуже уважно оглядав Оксану. Санднер посміхнувся, щось відповів генералові.