Опівнічні стежки
Шрифт:
На дивані лежав Міллер. Натягаючи на себе великий плед, він морщився й тихо стогнав. Нахилившись над ним, Стефанська підкладала під бік грілку.
З приймача неголосно линула німецька пісенька. Міллер вмостився, махнув рукою в бік приймача. Стефанська клацнула вимикачем, стало тихо.
– Розповідайте, – тихо наказав Міллер. – Сідайте.
Стефанська сіла на край стільця, поклала руки на коліна.
– З кого накажете починати?
– Як Солоух?
– Старається… Скромний, розумний. Трохи, мабуть, занадто інтелігентний.
– Це
Стефанська задоволено підхопила:
– Голубенко? Так, це справжня знахідка! Я її знаю, можна сказати, добре. Коли наші чоловіки опинилися на лаві підсудних, разом передачі носили. Вона рішуча, смілива, охорони не боялась, сварилася з-за кожної дрібниці, я навіть стримувала її. Ось і все, мабуть. Зустрілися два тижні тому на вулиці. У Києві вона лишилася свідомо, це мені ясно…
– Живе одна?
– Якийсь учитель приходить інколи. Вдова, знаєте…
– На вашу думку, підійде для нас?
– Ви ж самі бачили…
– Я її бачив у вікно – оце і все знайомство.
– Самі вирішуйте, Миколо Павловичу…
Міллер сердито глянув, потер підборіддя. Перейшов на німецьку мову.
– Скільки разів казав вам…
– Пробачте, гер майор. Я думаю, вона підійде. Цікавилась нею в районній управі, нічого поганого.
– Скільки їй років? Вона здорова?
– Близько тридцяти, на здоров'я не скаржиться.
– Вона тут?
– Так.
Міллер трохи подумав.
– Покличте.
Стефанська підвелася, плавно вийшла з кімнати. Міллер теж піднявся з дивана, крекчучи, підійшов до приймача, ввімкнув. Він терпляче покрутив ручку, слухаючи уривки музики, свист, вигуки, шуми. Та ось почулась російська мова. Московське радіо передавало зведення про важкі бої на Південному фронті, в районі Ростова.
Відчинилися двері, увійшла Марія Голубенко, за нею у дверях зупинилась Стефанська. Юлія Йосипівна показала Марії рукою на стілець, повела очима на Міллера. Марія сіла, а Стефанська зникла. Міллер продовжував слухати московську передачу, стежачи за виразом Маріїного обличчя. Але вона ніяк не реагувала на зведення з Москви, байдуже розглядала кімнату. Тоді Міллер підійшов, підсунув стільця, сів поруч.
– Давно знаєте Юлію Йосипівну?
Марія подумала:
– Чотири роки і чотири місяці…
Ще й чотири дні. Міллер зрозумів цю точність, кивнув, тихо спитав:
– Ваш чоловік повернувся?
Марія, не відповідаючи, дивилася на радіоприймач. Міллер простежив за її поглядом. Вийняв портсигар, розім'яв цигарку. Марія раптом потяглась до портсигара:
– Дозволите? Якби чоловік був, не сиділа б тут…
Міллер вийняв запальничку, підніс їй вогника і дивився, як Марія ретельно, але невміло розпалює цигарку.
– Нащо ви курите? Не вмієте
Марія визивно глянула йому в очі:
– Багато чого я не вміла, поки чоловік був… А тепер…
– Чому ви не цікавитеся роботою, яку ми вам пропонуємо?
– А що, хіба є вибір?
Міллер мовчки підвівся, вимкнув радіоприймач, знову сів біля Марії. Вона трохи почекала його відповіді, зрозуміла, що нічого він не скаже, і вела далі:
– Мені вибирати вже нічого… Що є – те й підійде. Я була вчителькою німецької мови, поки чоловіка не засудили.
Міллер пересів на диван – так йому зручніше було дивитися в Маріїне обличчя. Він перейшов на німецьку мову. Трохи повільно, старанно вибираючи слова, вона теж відповідала йому по-німецьки.
– Треба ще вміти працювати…
– А чого ми, баби, не вміємо? – скупо всміхнулась Марія.
Міллер взявся за бік рукою, скривився, застогнав. Негайно увійшла Стефанська – вона, очевидно, стояла під дверима, – почала виймати ліки з буфета. Міллер не звернув на неї уваги.
– Я можу вам дати можливість, Маріє…
Марія підвелась:
– Що?
Міллер закінчив:
– Розплатитися за чоловіка…
Стефанська піднесла йому таблетку, склянку з водою.
* * *
… Василь Солоух увійшов до ванної кімнати, ретельно зачинив за собою двері. Прислухався. Відкрив кран, виліз на ванну, глянув у віконце, що виходило на парадні сходи.
На ньому були недбало наліплені смужки паперу від бомбардувань. Василь обережно відірвав дві смужки, змочив їх водою, знову наклеїв, але вже інакше.
Зліз з ванни, закрутив кран, глянув угору…
А в цей час Марія допитливо глянула на Міллера, потім запитала:
– Що я повинна робити?
Міллер недбало змахнув рукою.
– Сідайте… Поки що нічого… або майже нічого. Житимете тут.
Марія помовчала, в голові у неї раптом виник страх: «Я переграла, помітив, не вірить мені…» І, осяяна новою думкою, ніяково всміхнулася, похитала головою:
– Тут? Не можу. У мене…
– Знаю, але ж це не чоловік… – Міллер підвівся на лікті, перегорнув якісь папірці на столику. – Посваріться. Один-два місяці повчитеся, потім… почнете працювати. Ви, здається, на Уралі колись жили?
– Так…
– От і чудово.
Міллер старанно погасив цигарку, відкинувся на подушку.
– Крім моральної сторони – крупна винагорода… Домовились? Я незабаром від'їжджаю, тому всі подробиці – у Юлії Йосипівни. Єдина умова: ані пари з вуст. Зрозуміло?
Марія кивнула, підвелася. Міллер холодно попрощався. Марія і Стефанська вийшли з кімнати.
Сходами вони спускалися разом. Пройшовши один проліт, Марія підвела очі, поглянула на смужки паперу на віконці у ванній. Пішла швидше вниз, але перед поворотом знову подивилася на віконце, запам'ятовуючи малюнок. Вдячно усміхнулася Стефанській…