Опівнічні стежки
Шрифт:
– Ні, це неможливо. Але якщо буде лист з села чи вдасться щось про Вінницю дізнатися від генерала, тоді зробимо так: дочці священика доречно відвідувати службу, приміром, у Володимирському соборі.
– Звичайно…
Сказала це безбарвним голосом, і Роман зрозумів: з усіх його слів Оксана запам'ятала лише фразу, що зустрітися наступного разу в неї він відмовився. Роман сердитим тоном повторив:
– Я поясню, де класти листи. Мені їх пізніше передадуть… Розумієш?
– Звичайно, розумію…
Вона – ця вродлива і самовпевнена
Це було важче, ніж йти назустріч німецькому патрулеві під час облави. Це було у сто разів складніше, ніж викликати на себе бомбардування з радянських літаків і щомиті чекати майже вірної смерті від своїх… Ступив уперед, поклав руки на її плечі й відчув, як уся вона немов у лихоманці…
Ще важче було знімати руки з плечей і примусити себе зробити перший крок до дверей…
… В цей час по Пріорці, піднявши комір плаща, поспішав Петер. Він прямував до Дусі, і все ж здивувався, побачивши її на. вулиці під рясним дощем.
– Ти чого тут?…
– Дитина захворіла, аж горить, – заплакала вона. – Сусідка обіцяла привести лікаря, от і виглядаю. Ти до мене?
– Хотів провідати…
Згадавши чоловіка, Дуся гірко заплакала. Петер торкнувся її руки. В такому стані жінка може що завгодно сказати…
– Дусенько, може, тобі гроші потрібні? Ми ж з Іваном друзі були, разом тікали з неволі.
Вона хитнула головою.
– Ти не порадиш, кого мені знайти замість Бражника? його ж взяли тоді…
Думаючи про щось своє, Дуся механічно відповіла:
– Хіба я знаю? Романа спитаю…
Схаменувшись, замовкла, з острахом дивлячись на Петера. Але він не виявив ніякого інтересу до її слів:
– Розумію, тобі зараз не до мене… А все ж таки спитай. У кого – сама знаєш… Хочу помститися за твого Івана. Я ще зайду до тебе. А оце візьми, – і подав пакуночка, його серце співало від радості. Отже, ім'я відоме – Роман!
Салон баронеси Врангель
Сюди, у величезний генеральський кабінет, гамір з центральної магістралі Берліна ледве долинав. Вікна були завішені масивними шторами, підлога встелена величезним пухнастим килимом. З інтересом розглядаючи Міллера, генерал узяв його за лікоть і повільно провів по кімнаті.
– Одверто кажучи, – промовив він, – ваші повідомлення мене радують… Я чув про вас хороше, майоре, але робота в школі перевершила наші сподівання. Випуск за такий короткий строк! Поздоровляю: ми представимо вас до нагороди… Та чи добре підготовлені агенти? Часу ж було надто мало…
Міллер скромно, але з гідністю відповів:
– Є серед них, звичайно, і скороспілі. Часу справді було малувато. Але, по-перше, ми форсували проходження програми, аніскільки не зменшуючи її, по-друге, і ці люди принесуть певну користь. Хіба у наших офіцерських
– Певною мірою це правильно, – погодився генерал. – Інша справа – хто ті люди, яких ми брали до школи? Тут вже діло не в часі, а в якості добору агентів. Довелося шукати перших-ліпших, і критерієм для нас було їхнє негативне ставлення до Радянської влади. Ну, а тут розраховувати на велику мужність чи якісь особливі таланти, одверто кажучи, не варто. Довелося в кількох випадках зупинятися і на карних злочинцях…
– Біди в цьому немає, аби служили як слід.
– Я згоден, гер генерал. Проте кадри для нового набору залишаються у мене проблемою і сьогодні. От, приміром, я хочу навіть у Берліні пошукати. Вирішив зв'язатися з старою російською еміграцією, від вас піду до салону баронеси Врангель. Там, кажуть, збираються найактивніші…
Генерал замислився.
– Навряд чи щось знайдете, майоре… Все, що було активного і кращого, – там, у Росії, разом з армією. А втім, рішення ваше правильне. Адже вас влаштовують і жінки? Та й чоловіків пошукайте… У вас є до мене якесь прохання?
Міллер виструнчився:
– Єдине, гер генерал… Навколо школи ходять російські контррозвідники. До моєї квартири під різними приводами намагаються проникнути сторонні люди. Помітив, що за мною стежать.
Генерал, який прислухався до знайомої мелодії старовинної німецької пісеньки, що долинала через вікно, повернувся до Міллера:
– А Санднер навіщо? Міллер знизав плечима.
– У нього, звісно, вистачає свого клопоту. Та й людей малувато.
– Так, з людьми у нас зараз туго. Східний фронт… Нічого не поробиш. Бажаю успіху, майоре! Ви вільні.
… Баронеса Врангель – бабуся у старовинному широкому платті – сховалась у великому кріслі. Звідти вона через лорнет уважно розглядала Ковальчука. Він, чемно схилившися, теж поглядав на господиню, на великий портрет барона Врангеля, на російський самовар, що стояв посеред столу перед баронесою. Вона звернулася до нього, говорячи з помітним німецьким акцентом:
– Ви теж родом з північних земель, бароне?
– Так, баронесо, – вклонився Ковальчук. – Наші маєтки у Мекленбургу…
– А мій чоловік, незабутній барон Врангель, – її голова помітно хиталася, – був остзейським бароном.
– Ваш чоловік був насамперед великим воєначальником, і таким він увійшов в історію…
Баронеса розквітла в усмішці:
– О, звичайно! Скажіть, бароне, його пам'ятають у Росії?
– Спитайте першого-ліпшого школяра, і він назве ім'я вашого чоловіка. У будь-якому підручнику…
– О барон! Як це радісно чути! Я згадую Лівадію, рожеву кімнату у палаці… Вона ціла?
– Звісно, баронесо! – Ковальчук посміхнувся. – У вас чудова пам'ять!
– Таке не забувається, – прошепотіла стара. – Я там провела останню ніч у Росії… перед…