Опівнічні стежки
Шрифт:
– Спасибі вам, Маріє. Ми високо цінуємо вашу роботу, пишаємося відвагою. – Сенченко казав це, думаючи, як повідомити Марії страшну звістку.
– Це все Роман і товариші… – зніяковіла Марія.
Піднявши високо голову, Сенченко наважився:
– Роман за виняткову мужність представлений до звання Героя Радянського Союзу… – і після невимовно важкої паузи додав: – Тільки, на жаль, посмертно…
Марія важко сіла, її очі сповнилися слізьми. Голосно й гірко заплакала.
З гучномовця зазвучала урочиста мелодія…
І ця ж мелодія
Перед ним стояла Стефанська, слухаючи передачу, вона морщилась. Міллер простягнув їй пакет.
– Прошу вас, негайно передайте штурмбанфюрерові Санднеру.
– Слухаю.
– Більше б нам таких, як Солоух, – мовив далі, потираючи підборіддя. – Він повернувся з цінними даними і здобув їх з власної ініціативи. Розумієте, що це значить?
Він змушений підвищувати голос, бо музика продовжувала гриміти. Але Міллер цього не помічав. І тільки тоді, коли вловив погляд Стефанської, різко натиснув кнопку. Витримка раптом його зрадила. Він сердито закричав:
– Так, саме так! І відступ ще нічого не означає для нас з вами! Готуйтеся до від'їзду з Києва. Тимчасового! Працюватимем там, на заході, до останнього подиху…
Він не встиг закінчити фрази – схопився за бік і застогнав. Важко сівши, прислухався до далекого, але й водночас такого близького і страшного ревіння гармат. Чужих, ворожих гармат!
* * *
У ярочку, на поваленому дереві, сиділи двоє. То були Василь Солоух і Жорж.
– Невідомо, коли точно їдемо. Міллер мною дуже задоволений, взірцем для всіх представляє…
Жорж подивився на нього. Очі його були суворими, обличчя – схудле, чоло прорізали глибокі зморшки. Він обережно склав у розібрану палицю якісь папери, повільно нагвинтив ручку.
– Дивися, будь обережним. Дані передаси баронові Мантейфелю. Пароль той самий, що і з Дзюбою.
– Баронові Мантейфелю? – дивувався Василь. – Ніколи б і не подумав! Тепер розумію, чому він у такій дружбі з Міллером. Днює там і ночує.
– Це наша людина… – Потім додав: – Усіх останніх операцій не перелічуватиму, а ось про ліквідацію цієї гниди – редактора націоналістичної газетки, – скажеш… Учора притиснув до нігтя. Стала в нагоді самогонна явка, над якою раніше всі посміювались. Він, пес, страшенно любив первак… Передай також, що вітаміни, які ми зберігали в зоопарку, втрачені: Синька таки взяли фріци…
Дудкін глянув на годинника, заспішив.
– А тепер, друже, йди звідси. У мене зараз важливе рандеву. – В його голосі Василь уловив якийсь незрозумілий йому смуток. – Іди, Васильку. І бажаю тобі великого успіху. А ще – бережи себе, дочекайся наших…
Махнувши рукою, він повернувся. Василь повільно попрямував у протилежний
«Що це зі мною? – запитав себе Жорж, ідучи схилом до далекої дачі. – Замість того щоб підбадьорити хлопця, засмутив його своїм настроєм… Роман би так не зробив. Коли Оксана загинула, він нас підбадьорював і підтримував. А сам же страждав. Але ж це був Роман, і таких, як він, більше немає», – заспокоїв свою совість. Він не міг навіть самому собі признатися, що страшенно втомився, що ще не очуняв після рани, що втратив смак до жарту й пісні, гострого слова і сміху, що після втрат останніх місяців дуже змінився…
Ще здаля помітивши сутулу постать старого Поліщука, поспішив йому назустріч. Після смерті Романа Дудкін з особливою ніжністю ставився до кожного свого побратима по підпіллю. А до цього старика – особливо. Бо любив його розум, чесність і відданість їхній спільній справі.
Поліщук підняв капелюха, поздоровався. Досвідченим оком відзначив і подертий костюм завжди акуратного Жоржа, і хворобливий вигляд… Тому і спитав:
– Ти здоровий, синку?
– Що зі мною станеться? – відмахнувся той.
– Не подобається мені твій вигляд. Ти б відпочив.
– Ось прийдуть наші, тоді…
– Як у тебе справи?
Старий глянув на годинника, свиснув:
– Генерал уже снідає…
– То пішли…
Поліщук зупинив його рукою:
– Одного гостя чекаю… Хочу до компанії з генералом.
– Що за один?
– Так, знайомий полковник, – скромно відповів Поліщук і хитро всміхнувся. – О дев'ятій обіцяв бути. А ось і він…
З «мерседеса» вийшли полковник і його ад'ютант, пішли в сад. Поліщук з інтересом знову глянув на годинника.
– Що в них добре, у песиголовців, – так це їхня точність. Машинку можна заздалегідь ставити на будь-який час… Все! Ходімо звідси, Жорже.
– Ходімо. До речі, батьку, сьогодні ж переходь до загону.
Вони поволі почали спускатися схилом. Поліщук раптом зупинився, озирнувся.
– От біда! Шкода, насіння пропаде…
Жорж знизав плечима:
– Яке насіння?
Поліщук безнадійно махнув рукою.
– Тюльпанів, з самісінької Голландії надіслали!
Жорж глянув на старого.
– Ми тобі після війни такого насіння дістанемо…
У цю мить над Дніпром оглушливо гримнуло. Поліщук і Жорж аж присіли. З голих дерев почало падати рідке листя. Жорж підвівся, потиснув старому руку.
– Чисто зроблено! Прощавай, Семене Семеновичу. – Він озирнувся: – Справді, тільки квітів і шкода!…
Щулячись від холоду, він повільно рушив парком. Пронизливий вітер ніс по землі перші сніжинки.
Дійшовши до містка, Жорж обережно оглянувся. Було порожньо. Хотів спуститися стежкою попід містком, але роздумав. Ступив на дошку. Через кілька кроків, уже на містку, раптом побачив, як з того боку, з-за дерева, підвівся здоровань есесівець з автоматом на грудях.