Опівнічні стежки
Шрифт:
Що_ж, на цьому варто буде зіграти. І Богун охоче почав розповідати про «подвиги» своїх бойовиків у Львові і навколишніх районах за часів гітлерівської окупації. Це мало набити ціну підпіллю в очах іноземних шефів контррозвідки і водночас примусити їх розщедритися, щоб заохотити ці «кадри» працювати на себе зараз.
Чигрин зовні нічим не видавав себе, але у душі підсміювався: «Я вже міркую, як справжній надрайонний провідник, хитрую і шукаю вигоди у хазяїв. Що ж, з вовками жити…» А Бень залишився незадоволений. Гість, на жаль, виявився тим, за кого себе видавав.
І все ж він
Ні, щось у цьому провідникові Беню все ж не подобалося!
«Не вірить, гаспид! – думав у цей час Богун, вшосте розповідаючи свою біографію. – А, шакал, він сам собі, мабуть, вірить тільки по середах… Треба взяти щось сильне і невідпорне. Що ж може його переконати?»
За дверима почувся дитячий сміх: хтось із дітей господарів будинку бавився біля кімнати. За хвилину почувся якийсь шерех, і двері повільно відчинилися. До кімнати просунулося кирпате обличчя маленького Богдана. Хлопчик зацікавлено подивився на чоловіків. Богун замовк і тієї ж миті збагнув, що йому треба зробити: такій підозрілій і обережній людині, як Бень, це припаде до смаку!
Коли хлопчик зник за дверима, Богун ще деякий час слухав голос дружини Стаха, яка докоряла синові, а потім рішуче сказав:
– Друже референт, розмовляти тут більше не можна!
– Чому? – зупинився посеред кімнати Бень.
– Гадаю, що тут небезпечно. Малі діти, хіба ж можна на них покластися?
– Скоро поснуть, – заспокоїв його Бень.
Але Богун не погодився. Хитаючи головою, він виклав Беню свої вагання. Розповість дитина в школі про гостей батька, ще якесь слово підслухає. Ні, він тут не розповідатиме більше нічого! Треба міняти квартиру, нехай друг референт вибачить його, але у себе вдома він, Богун, таких ситуацій намагається уникати.
Богун говорив, тим часом розмірковуючи: «Як я зможу вийти тут на зустріч із своїм зв'язковим? Адже Бень все продумав, хвилини не матиму вільної. Треба куди-небудь вирушати, а там щось придумаю…» І, вже впевнений у своєму виграші, із задоволенням почув у відповідь:
– Маєте рацію. Увечері поїдемо звідси.
* * *
Лейтенант Коробов подивився на годинника і рушив до дверей кабінету. Що генерал Микитенко прийме цього відвідувача негайно, він не сумнівався. Але порядок є порядок. За хвилину ад'ютант вийшов з кабінету, не зачиняючи дверей, і сказав майорові:
– Прошу, на вас чекають!…
Генерал підвівся назустріч ставному офіцерові.
– Майор Прокоп'юк прибув за вашим наказом! – виструнчився офіцер перед Микитенком.
– Доповідайте! – коротко наказав генерал, потиснувши йому руку.
– Після першої зустрічі з Бенем капітан Чигрин ніяк не міг зв'язатися з капітаном Павелецьким – співробітником органів держбезпеки Польщі, який мав завдання тримати з ним зв'язок. Тому Богун поставив вимогу змінити квартиру, де йому нібито заважали діти. Провідник Заламай, з яким Чигрин бачився наступного дня, наказав змінити квартиру. В пошуках нової оселі побував в селі Білому, потім знову в Цепліці, потім у Собешуві. Звідти Чигрину вдалося написати Павелецькому коротенького листа, і той виїхав на місце зустрічі – на околиці Собешува, на останній зупинці трамвая, четвертої суботи місяця.
– Побачення відбулося? – спокійно запитав генерал.
– Так. Побачились, але не говорили, – розповідав Прокоп'юк. – За Богуном стежив сам Бень, і Сергій встиг сказати про це Вацлаву Павелецькому, коли проходив повз зупинку. Іще сказав, що зустріч переноситься на вівторок. Капітан залишився на зупинці.
– Не йшов за ними?
– Як одверто сказав Вацлав, дуже хотілося. Але побоявся, що Бень помітить його і це завадить Богунові.
– Правильно зробив, його спостереження не дало б нам нічого нового, а Чигрина могло наразити на небезпеку. Продовжуйте…
Генерал Микитенко слухав майора із задоволенням, радів, що операція йде успішно, й думав, як все-таки швидко ростуть люди: адже Прокоп'юк ще не так давно прийшов до Комітету безвусим комсомольцем, який мріяв про романтику чекістської праці, але не мав про неї ні найменшої уяви. А зараз перед генералом стояв мужній і зрілий розвідник, впевнений у своїх силах, розсудливий і відважний.
Чимало горя і прикростей пізнав у своєму житті Віталій Романович Микитенко, але довелося пережити і чимало радощів: не злічити ворогів, безславний кінець яких бачив цей літній чекіст! Але найбільшу радість Микитенку приносили саме такі хвилини, коли він на власні очі бачив зросле професійне вміння своїх учнів, їх змужніння і загартованість.
Генерал пишався і Прокоп'юком, і капітаном Чигрином, і полковником Василенком, всіма учасниками цієї величезної, дотепно задуманої, складної і небезпечної операції.
– Як виявилося, Бень на цей раз все ж перехитрив Богуна: наказ тієї ж суботи змінити квартиру, і вони знову переїхали до Цепліца.
– Далеко це від Собешува? – запитав генерал.
– Чотири кілометри. Але Богун, негайно виконавши наказ Беня, «забув» на попередній квартирі деякі свої речі. І виявив це тільки у понеділок ввечері. Отже, у вівторок він знову опинився у Собешуві, на цей раз без Беня, якому, мабуть, набридло вже стежити за своїм невгамовним гостем.
– Богун і Павелецький побачились? – знову запитав генерал.
– Так. Перевірили, чи немає за Богуном «хвоста», сіли в машину і спокійно поговорили. Капітан Павелецький передав докладні відомості про конспіративні квартири у Цепліці, Собешуві, Єлені Гурі.
– Що відомо про Заламая?
– Маємо докладний звіт про розмову з Чигрином, крім того, є адреса його квартири у Варшаві. Всі ці дані у полковника Василенка. Він просив вам сказати, що надсилає їх для комітету.
– Добре… А польських товаришів повідомили про все це?