Опівнічні стежки
Шрифт:
– Яка радість! – раптом п'яно заволав Крук. – Громадянине капітане, яка честь!
– По-перше, я не капітан, громадянине Крук, а по-друге, з якої такої нагоди ви влаштували оце свинство?
– Мій дорогий старший лейтенанте! Невже наша всіма шанована влада й досі по-справедливому не оцінила ваші багаті заслуги п-перед нею і громадсь… ськістю? – Крук співчутливо похитав головою. – Коли я мав честь знати вас р-раніше, ви вже були лейтенантом. Ох, мій х-хороший… А щодо цього, – він провів рукою над столом, – о громадянине старший лейтенант, я так давно не був у широкому світі, щ-що мені захотілося
– Годі базікати, громадянине Крук! – прикрикнув на нього Смєхов. – За роботу, товариші. Треба, мабуть, дочекатися машини, щоб повантажити у неї оцих. Допоможіть, товаришу Чорнобай.
Андрій кивнув головою і почав обхід кімнати, перевертаючи кожного і підтягуючи ближче до виходу. Роблячи своє, він чув і вже не чув, як Смєхов допитувався, де Крук взяв гроші на гульню, і як той бубонів: «Добрі люди, д-добрі люди змилувались над бідолашним бурлакою, п-пожертвували останнє…» Андрій вже підтяг до дверей третього учасника Крукового бенкету і пішов у куток за наступним, як його зупинив грудний і трохи хриплуватий голос:
– Не треба мене чіпати. Я сама…
Андрій підвів голову і наткнувся на колючий погляд спідлоба величезних, мало не на півлиця, чорних очей. Без жодної іскорки, ці очі можна було зрівняти з проваллям, в яке мало хто наважився б зазирнути. Андрій різко зупинився, немов зустрів на шляху перешкоду. З кутка назустріч йому піднялась висока дівчина. Буйне, якогось апельсинового кольору волосся, спаплюжене сучасним перманентом, важкими пасмами падало на міцні плечі, пишні груди. Тонку талію охоплював дивовижний пояс з мідними бляшками у вигляді голів казкових тварин. Дівчина була одягнена у шовкову сукню, що переливалася всіма барвами веселки, на ногах лаковані. з хитромудрими переплетеннями черевики. Андрієві здалося, ніби то жар-птиця випадково залетіла до цього вонючого барлогу і з остраху й огиди забилася подалі від брудних рук. Він знову звів очі на її обличчя, інтуїтивно сподіваючись знайти в ньому підтвердження своєму першому враженню.
І знову наткнувся на перешкоду. В її очах з підфарбованими віями, які сягали мало не до високих, вищипаних брів, в очах, без будь-якого натяку на сп'яніння, був тільки опір, злість і виклик.
– І довго ви збираєтесь розглядати мене? Що, ніколи в житті не бачили такої? – Жар-птиця хрипко розсміялась і по-хазяйськи пружно пройшлася по кімнаті, повертаючись на всі боки, як манекенниця на помості. – «Ну як, подобаюсь? Дивіться скоріше, яка я, доки ваш. начальник дозволяє.
– Хто-ви така? – нарешті отямився Андрій.
– Ну от, тільки-но заходилася зачаровувати, а вже й допитує! – Дівчина відверто зареготала. – Як, ви й справді не знаєте мене? – Вона втупилася в Андрія своїми очищами, і він так і не зрозумів, чи то в них застиг подив, чи дівчина просто глузує з нього.
– Її звуть Флора Зарудна, товаришу Чорнобай, – обізвався від столу Смєхов, припинивши розмову з Круком. – А прізвисько серед цієї публіки – богиня Фроська. Звучить, чи не так? Я правильно сказав, шановна? – звернувся він до дівчини.
Флора крутнулась на каблучку і присіла перед лейтенантом у вишуканому кніксені.
– Так точно, громадянине начальник. Здрастуйте у моїй хаті, давно не бачились!
– Фроська, душа моя! – заволав знову Крук. – Р-розкажй їм, хто тут хазяїн, щоб знали, як до п-порядної оселі вриватися серед ночі. Я с-спати хочу, громадяни, а ви нам заважаєте!
Флора раптом посерйознішала, підійшла до Андрія, смикнула за рукав пальта:
– То як, громадянине начальнику, поведете чи довірите самій дійти до «ворона»?
– Не вперше? – зло зіщулив очі Андрій.
Флора опустила очі і мовчки пішла до виходу, охопивши плечі руками, ніби їй раптом стало дуже холодно.
Андрій з подивом дивився їй услід, відчуваючи себе так, ніби образив малу дитину. Він крутнув головою, намагаючись відігнати від себе це кепське відчуття, а більше, щоб утвердитись у своїй правоті, пригадав, як вчив його Олексій Петрович, що зло завжди є злом, у якій би привабливій обгортці воно не було. І ще віц. подумав, що, мабуть, не розуміє всього і що його зла іронія щодо дівчини була не проявом праведного гніву, а дріб'язковою злістю.
* * *
З глибини сну виринула свідомість, і слух одразу вловив звук, схожий на дзижчання пилки по металу. Дзик-дзик… Відчуття підсилювалося ще важким биттям серця в такт дзижчанню.
Фроська міцно затулила вуха і спробувала розліпити довгі вії. Через вікно спокійно вливався день – похмурий і сірий. Відчуття реальності остаточно повернулося до неї, і різкий звук, що збудив її, зменшився до розмірів човгання материних капців по підлозі та брязкоту ножів і виделок, які мати різко жбурляла у металеву миску.
Фроська знову закрила повіки…
Вчора Крук запропонував їй руку і серце. І зробив це з шиком – стоячи на колінах, підніс золоту обручку. П'яна компанія спочатку завмерла від несподіванки, а потім вибухнула цинічним реготом і вигуками: «Давай, Фроська, не пошкодуєш!», «Гірко!»
Раніше б Фроська з радістю ухопилася за такого шикарного жениха, а вчора… Вчора вона, немов уперше, з огидою дивилася на цю вакханалію, на Крука з його дешевими вихватками і залізною фіксою. І до того ж їй стало так тоскно, що вона, навіть не подякувавши Крукові, повернулася і вийшла з кімнати.
Залишок цього вечора вона провела у мовчанні, сам на сам із своїми думками. І ніхто не наважився порушити її самотність. Потім Фроська так же мовчки піднялась із свого кутка, розшукала у купі пальт свій кожушок і вийшла у морозяну ніч. Мало не вперше за всю історію свого знайомства з Круком та його компанією вона була абсолютно тверезою.
Що зупинило її? Чому Фроська не відповіла на пропозицію Крука? Адже вона точно знала про міру своєї влади над ним і його любов. Може, в ній раптом заговорив жіночий інстинкт, Що не дозволив назавжди зв'язати своє життя з брудом і постійним страхом, а може, ще щось… Вона не могла відповісти на ці запитання. Та й, до речі, не задавала їх собі, а просто Фросьці було і вранці так само тоскно й огидно, як минулого вечора.